«Процес зцілення тільки один — віддайте мені тіло, розкажіть правду і притягніть до винних відповідальності» – Аїда Черкез

Я б хотіла почати з ваших спогадів щодо початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Чому ви були впевнені, що війна розпочнеться? Це через ваш досвід чи щось інше свідчило про це, а ми упустили? 

Ви нічого не упустили. Радше, ви пропустили все. Всі знаки були наявні. Ви просто не хотіли їх бачити. Я це розумію, тому що була такою ж. Було дуже очевидно, що в Боснії буде війна. Це було очевидно для всіх, крім нас. Ви просто не хочете цього сприймати. Ви не можете повірити, що це станеться саме з вами. Ви дивитися новини по телевізору про війни в Африці та Азії, але вважаєте, що чомусь вас це не торкнеться. Це може статися з іншими людьми, але не з вами. 

А потім це стається з вами. Ви сидите і все ще не можете в це повірити. Це вже почалося, і ви все ще не можете це усвідомити. Коли війна тільки починається, ви думаєте: «Це триватиме всього кілька днів». Але так не буває, не може бути, ні, це триватиме роками. Причина, чому я знала, що в Україні буде повномасштабне вторгнення, полягала в тому, що все починалося так само, як починалася облога Сараєво — з військових навчань у горах навколо міста. Тоді ми справді думали, що це військові навчання. Але зброя військових була направлена на місто, то як це може бути тренуванням по захисту Сараєво? Але ми спостерігали за цим і вважали, що, можливо, це якийсь армійський трюк. 

Російська гібридна агресія щодо України розпочалася ще з 2014 року. Так, вона не була схожа на повномасштабну війну, але це була війна.

Але на ваших кордонах проводилися військові навчання. Моя колега з України сказала мені, що це просто військові тренування. Але я відповіла, що ні, це не так, росіяни збираються перейти кордон. «Ні, вони не можуть цього зробити». «Так, можуть», — сперечалася я. Але чула у відповідь: «Ні, ні, ні. Цього не станеться». Я і сама впізнала у її поведінці мою невіру у початок війни у Боснії в минулому. Навіть не могла злитися на неї, тому що це була я багато років тому. Коли ви пройдете це, у вас буде цей досвід, і ви зможете одразу всі ці знаки упізнати. Ви не можете впізнати когось, кого ви не знаєте. Ви не можете розпізнати щось, чого з вами не траплялося. Ви можете впізнати лише те, що ви вже пережили, або когось, кого ви вже зустрічали раніше. 

‍Ви написали листа українцям та оприлюднили його. Там були поради та рекомендації, що робити, до чого готуватися, якими речами треба запастися. Але знаєте, що мене вразило? Ви не порадили людям виїжджати та шукати притулок в інших місцях, в інших країнах. 

Напевно, я не та людина, до якої можна ввалитися в дім і сказати: «Тепер це моє, пішла геть звідси!» Тому я припускаю, що люди саме такі, їм не можна просто сказати, щоб вони пішли геть і вони виконають це.  В них є своє життя, власні будинки, власна країна. І піти, навіть не спробувавши поборотися? Не думаю, що українці можуть так вчинити. Але матері з дітьми повинні виїхати. Дуже важливо, щоб наступне покоління потрапило у безпечне місце, щоб нація продовжувала існувати. Мета агресора — знищення. Якщо ви дозволите їм вбивати ваших дітей, вас не стане. Тож ви повинні евакуювати дітей і зробити все, щоб ці жінки та діти розуміли, що у них все ще є країна, куди вони можуть повернутися. Але діти — це тягар під час війни. Це ще один рот, який треба годувати. До того ж, не треба їх травмувати. Вам потрібне здорове наступне покоління, яке дасть продовження вашій нації. 

‍Як вирішити, чи варто виїжджати чи ні? Як мати, я також маю цю дилему. Я свідомо вирішила залишитися в своїй країні, і я хочу, щоб мої діти мали дім, щоб вони зростали в Україні і розуміли, що таке Україна. Але я не була, наприклад, в Маріуполі під час його облоги. Не втрачала своєї домівки, свого міста. Можливо, якщо б опинилася в такій ситуації,  діяла б інакше. Як приймати подібні рішення? Що має бути пріоритетом? 

Іноді вам доводиться обирати між тим, щоб бути біженкою або взагалі загинути. Тут рішення зрозуміле. Або ви обираєте між тим, що вас катують, тероризують або стаєте біженкою. Певно, що в цьому випадку краще бути біженкою. Щодо Львова, де ми зараз перебуваємо, то, наскільки я бачу, місто живе в умовах терору. Так, тут немає голоду. Опалення не вимикають. Тут не відключають воду, як це було зі мною у Сараєво, або як це відбувається з українцями на лінії фронту. Але це також велика частина війни. Окрім постійних обстрілів, тут ще й тероризують населення — дають йому пожити, а потім кидають бомбу. 

Це очікування болю, яке іноді гірше за біль. Ти не знаєш коли, не знаєш де це може трапитися. Це терор цілого народу. Це може завдати травму. Ваші втрати – це не сотні, а тисячі людей. Це залишить слід у ваших душах. Це лякає вас, ви не можете продовжувати жити нормальним життям, якщо ви постійно у страху. Складніше вирішити, чи будеш ти біженцем, чи ні, якщо ти живеш у Львові. Життя тут ніби напівнормальне, можна навіть сказати, що нормальне. Так, іноді падають ракети, але, можливо, вона не зачепить мене. Тут є і «за», і «проти». Я більше схиляюся до того, щоб залишитися, і це робить це рішення більш складним. Легше ухвалити таке рішення, якщо ви живете на лінії фронту, просто взяти дитину і поїхати, і дозволити тому, хто воює, робити свою роботу, не думаючи: «О, мені вдома треба чимось годувати дитину». Люди, які прийшли до вашої країни, не мають своїх родин за сотню метрів позаду. Вони далеко і знають, що ті в безпеці. Тож це зовсім інше ставлення до бою, ніж коли ти воюєш і знаєш, що твоя дитина десь за 500 метрів позаду тебе. Тож заберіть дитину, відвезіть її в інше місце. Тоді солдати зможуть воювати на рівних. 

‍Облога Сараєво тривала більше трьох років і протягом всього часу ви працювали журналісткою. В чому ви знаходили сенс продовжувати свою роботу попри все? 

Це була дурість. Саме це і керувало мною. Я безглуздо та наївно думала, що мої новини про те, що відбувається в Сараєво, зупинять війну. Серйозно. Тож я продовжувала робити матеріали, думаючи, що це матиме вплив та сприятиме миру. Тоді я вважала, що якщо люди будуть знати, що відбувається, то вони будуть щось робити. Мені знадобилося два роки, щоб зрозуміти, що люди все знають, але вони нічого з цим не роблять. Тоді я подумала: «Їм байдуже». Вже пізніше дізнаюся, що це не так. Їм не байдуже, але вони не знають, що з цим вдіяти. 

Я не знаю, що робити з війною в Україні. Це мене гнітить і рве зсередини. У німців є таке гарне слово Unmacht — безпорадність. Ти дивишся на щось і ти абсолютно безпорадний. Я маю це зупинити, але не знаю як. Напевно, таким чином і інші люди сприймали війну в Боснії. Коли я була в Сараєво в облозі, то думала, що іншим байдуже на це. Але це не так. Тож перші два роки я вважала, що зупиню війну. Але коли я усвідомила, що мої репортажі нічого не змінюють, мені захотілося поїхати. Але якось я писала інтерв'ю про Першу світову війну із дуже старим чоловіком, йому тоді було 92 роки. Під час цього інтерв'ю, яке дійсно змінило моє життя, він запитав мене: «Що ви тут робите? Чому ви все ще тут? Де ваша сім'я?» Я відповіла: «Моя родина в Німеччині. Я пишу новини, але думаю, що з мене досить. Я думала, що за допомогою цих матеріалів я закінчу цю війну, але всім начхати, тому я напевно покину цю справу, виїду з країни і стану біженкою». Той чоловік дивиться на мене і каже: «Хм… Можливо, так, можливо, це розумний вчинок, але дозвольте мені сказати вам дещо. Під час Другої світової війни у Хорватії був великий концентраційний табір. Я питав у людей після війни: “Де ви були тієї ночі, коли туди забрали ваших сусідів і вони більше ніколи не повернулися? Ви думали, що з ними робили? Ви щось взагалі намагалися робити?”. Але у всіх була одна відповідь: “Ми не знали про це”. І тоді він сказав: «Можливо, вони не знали, бо ніхто про це не робив статей? Можливо, ви не зупините війну, але продовжуйте інформувати інших. Коли війна закінчиться, завдяки вам ніхто не зможе сказати “Я не знав”. 

Це був поворотний момент у моєму житті. Висвітлюючи війну, розповідаючи історії та правду про неї світові, я перетворила виправдання на вибір. Ви все знали та бачили, бо вся інформація про війну була у доступі. Ви свідомо не хотіли про це знати. Цей вибір відрізняється від вибору під час Другої світової війни, коли не було ніяких новин, лише пропаганда. Тож багато німців справді не знали, що відбувається, чимало з них ніколи не чули про Аушвіц. Тоді я подумала, що це дуже благородна справа, тому просто буду продовжувати це робити. Я і продовжую це робити з цієї причини, хоча скоро вийду на пенсію. Але мій мотив все ще залишається таким. 

‍Ви сказали, що вважали, що всім байдуже на війну на Балканах. Але європейська та світова спільнота створила багато  організацій — Організацію Об'єднаних Націй, Червоний Хрест. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що вони не знають, що з цим робити? У них є конкретні інструкції що робити, є міжнародне гуманітарне право тощо. Мені не здається, що дехто не знає, що робити. Скоріше, у них є причини на те, щоб чогось не робити. 

Справа не в тому, що вони не знають, що потрібно робити. Вони не можуть цього зробити. Як зупинити Росію, не розпалюючи світову війну? Скажіть мені як, і я це зроблю. 

‍Скажіть і мені,  я теж так зроблю. Я просто бачу із реакції світу на початку повномасштабного вторгнення, що ніхто не очікував, що Україна дасть відсіч. Всі очікували, що вона паде через три дні, президенту Зеленському пропонували сісти в літак і залишити країну. Світ був не готовий допомогти Україні захистити свою суверенність. Радше дії українців призвели до моменту, коли довколо України утворилася певна коаліція. Але все дуже повільно просувалося. Для наших партнерів це було дуже важким кроком, щоб визначитися та надати зброю. Це не схоже на солідарність всередині західної спільноти, яку ми називаємо демократичними. Вам так не здається? 

Це страх. Це страх перед відплатою з боку Москви. На вас це не подіє, але скажу, що під час війни в Боснії ми були під санкціями. Ніхто не давав нам зброї. Надання нам зброї було під ембарго через резолюцію ООН. Я вам заздрю, тому що ви отримуєте зброю, а ми не отримували. Але ми вижили, не кажучи вже про вас, з усією підтримкою, яку ви отримуєте. 

Для початку скажіть мені, що вони повинні зробити. Надіслати війська? Надати вам більше зброї? Що вони повинні зробити? Розбомбити Москву? Скажіть мені, що вони повинні зробити? 

‍Думаю, що для початку вони повинні припинити вести бізнес з Росією. 

Хто веде бізнес з Росією? 

‍США, частина європейських країн, багато хто у світі, насправді. Росія продовжує торгувати газом, нафтою. 

Санкції, які були накладені на Росію і на російських олігархів, є безпрецедентними. Такого раніше не було, за винятком, здається, Ірану. Ви хочете мати все. Але мати все неможливо ніде і ні в чому. Санкції діють та наносять шкоду Росії. Перетворення бізнесу з Росією на щось незаконне та аморальне — це те, чого досягли за допомогою санкцій. Ви не можете отримати більше, ніж це. Це максимальна справедливість, на яку ви можете розраховувати в сучасному світі. Але ви завжди повинні домагатися більшого. Важко протистояти такій державі, як Росія. На моїй війні це було легко. Сербія ніколи не загрожувала нікому, крім нас. Але Росія загрожує миру в усьому світі і з цим нелегко боротися. 

Ми можемо мати багато лідерів, які знають, що вони повинні щось робити. Але вони не можуть через страх. Тому вони придумують наратив, який виправдовує їхні дії. Наприклад, що обидві сторони конфлікту винні в цьому, ніби Україна також трохи винна. Це виправдання, вони знають, що це не так. Я навіть не знаю, що це за наратив. Але зрівняння жертви та агресора — це насправді спосіб, інструмент для них. Це надає їм виправдання для того, щоб чогось не робити. Вони не можуть це зробити, тому що вони боягузи. Ви очікуєте від німецького політика рішення позбавити німців опалення через Україну? Він же після цього програє вибори. Ви вимагаєте неможливого для демократичних країн. Якби це була диктатура, диктатор би просто зробив це, йому начхати на свій народ. Але в демократичних країнах ви хочете відключити мені опалення? Через них? Тоді я почну ненавидіти українців, а не росіян, тому що я тепер позбавлена певних благ. 

‍Чи є щось, що все ще змушує вас сподіватися на глобальну безпеку та міжнародну справедливість? Приміром, трибунал чи більш міцна коаліція щодо безпеки в Європі або щось інше, що дійсно завадило б більш агресивним крокам з боку Росії, такі як ядерний удар або щось подібне? 

Я не думаю, що Герман Герінг колись думав, що опиниться на лаві підсудних. Думаю, що коли він стояв перед судом, то не міг повірити в те, що це відбувається з ним. Це було вперше, і потім в Токіо також. Ми вважали Нюрнбергський та Токійський процеси винятками, тому що жодна війна не закінчувалася трибуналом. Це було вперше. Але це все одно був трибунал, де переможці судили переможених. Він не був глобальним. Тоді союзники, переможці у Другій світовій війні судили тих, хто програв. Це не ідеально, але це вже щось. 

У наступній війні — а це була Боснія — світ створив Міжнародний трибунал з воєнних злочинів. Тоді міжнародна спільнота, яка не брала прямої участі в конфлікті і не була в ролі переможців, судила тих, хто винен. Це був початок світового правосуддя, і це те, що Боснія дала світові. Це був перший випадок, коли міжнародне співтовариство створило такий трибунал, де представники з Африки, Кореї, Америки і Канади дивилися на докази і вирішували хто винен. Обидві сторони конфлікту були на суді. З одного боку лише чотири людини, з іншого — сотні. Це був процес, коли світ був проти злочинців, не проти нації, а проти саме злочинців. 

Зрівняння жертви та агресора — це інструмент виправдання заходу для того, щоб чогось не робити

Потім був створений Міжнародний кримінальний суд. Зараз він робить маленькі кроки, не всі його визнають. Головні гравці в цьому світі не визнають його зі своїх причин. Ми знаємо чому. Але в якийсь момент це почне працювати, як колись було створено Гаазький суд для колишньої Югославії. Колись одного з сербських лідерів спитали: «Чи думаєте ви про те, що одного дня можете постати як обвинувачений на трибуналі?». Він сміявся до сліз. Це був Радован Караджич. Не думаю, що хтось із цих людей дійсно допускав думку, що це коли-небудь з ним станеться. А тепер сталося. Люди все ще думають, що це виняток, і що тільки маленькі нації постануть перед правосуддям, а великих та потужних це не торкнеться. Але це не означає, що ви не повинні мати трибунал. Ви повинні робити все, що можете. Прийде час, коли і великі будуть відповідати. Знаю, що  ніхто не вірить, особливо Путін чи будь-хто інший, що буде трибунал. Можливо, не Путін сам, — він вже старий, — але хтось постане перед судом. Саме тому я написала у своєму листі: «Збирайте всі докази. Ви навіть не уявляєте, наскільки це стане в нагоді колись під час трибуналу, про який ви зараз навіть подумати не можете». 

Йдемо далі. Від Нюрнберга, який був прецедентом, ми перейшли до Гааги і тепер збираємося зробити наступний крок, яким би він не був. Суспільство завжди робить два кроки вперед, а потім один крок назад. Зараз у розвитку демократії ми робимо крок назад через Трампа та крайньоправі уряди. Для деяких людей у цьому світі прогрес був занадто швидким і вони відступають назад. Але це не зупинить прогрес. Це буде один крок назад, а потім ми знову зробимо два кроки вперед і так буде завжди. Два кроки вперед, один крок назад. Можливо, я не доживу до того, щоб знову побачити прогрес, але це все одно станеться. 

‍Дозвольте мені повернутися до того, що ви сказали під час дискусійної панелі на Львівському медіафорумі. Ви сказали, що ми живемо у світі, де панують правила джунглів. Якщо ти слабший, завжди є хтось сильніший. Але це не означає, що якщо ти слабший, то ти не правий. Якщо ти думаєш, що маєш рацію, але ти слабший, це не означає, що ти повинен відмовитися від себе. Що саме ви мали на увазі? 

Ви не повинні відмовлятися від своїх цінностей, тому що ви слабші за когось. Прийде день, коли верховенство права буде встановлено знову. Вам краще бути готовими до цього дня, тому що це буде день перемоги слабшого, але праведного. Як вже казала, коли ми говорили поганим хлопцям, що одного дня буде трибунал, вони сміялися. Але трибунал стався. Не обов'язково ставати поганими в погані часи. Ви можете бути хорошими людьми і в погані часи. Це питання вибору. Я бачила багато людей, які мене здивували. До війни я знала їх і ніколи не могла уявити, якими вони будуть в умовах джунглів, коли система покарань руйнується і не треба боятися наслідків своїх дій. 

Путін не віре, що буде трибунал. Герман Герінг в нього теж не вірив

Я була дуже здивована людьми, яких вважала дуже порядними. Вони стали польовими командирами, крали, знущалися над іншими людьми. А люди, яких я вважала диваками і ніколи не помічала сили за ними раніше, стали уособленням добра. Кажуть, що якщо ви дійсно хочете дізнатися характер людини, то дайте їй владу і все в ній проявиться. Дайте їй владу і якщо немає системи покарань, то вона покаже свою суть. Проявляється природа, і вона або потворна, або справді чудова. Такі ситуації виявляють в людях найкраще і найгірше. Це крайнощі. Я бачила жахливі злочини. Але з іншого боку, я також бачила і те, що війна проявляє величезне добро, солідарність, якої я ніколи більше не бачила. Ти заново відкриваєш для себе людей. Підсумовуючи, мушу сказати, що більшість людей є добрими. 

‍Ви розповідали історії про те, як багато знаменитостей приїжджали у Сараєво під час облоги, про прем'єру фільму Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво» тощо. З одного боку, жити без електрики, їжі та медикаментів, але водночас приходити на прем’єру вистави «Чекаючи на Годо» Сьюзен Зонтаг та ходити в кінотеатр – як це стало можливим і чому? 

З боку зірок, які приїжджали до Сараєво, це був прояв солідарності і, напевно, підтримка демократії від їхнього імені. Щоб зробити такий прояв, вони приїхали і жили з нами деякий час. Це також був крок, щоб привернути більше уваги до війни в Боснії. Як і війна в Україні, події на якій затьмарюються іншими новинами, Трампом, Газою, наша була затьмарена, наприклад, судом над колишньою зіркою американського футболу та актором О. Джей Сімпсоном. А потім до Сараєво приїжджають знаменитості, які привертають увагу та тримають міжнародний фокус на нас. Вони знали про цей ефект, тому й приїхали. Це був дуже благородний вчинок з їхнього боку. Сараєво ніколи не було великим містом з великою кількістю зірок. «О, це Боно! О, це Ванесса Редгрейв!» Це було трохи дивно. Вони бігали по ринку у своїх бронежилетах. Це було сюрреалістично.  Як я сприйняла те, що настала війна і почалася облога? Світ настільки змінився, що я відчувала себе як Аліса в країні чудес, ніби я провалилася в цю кролячу нору. Я опинилася у світі, де не діють закони фізики. Там летить кіт, і ти просто дивишся на те і думаєш: «Що в біса тут відбувається, разом з дивним хлопцем у капелюсі і кроликами, що п'ють чай?» Так воно і було. Це було абсурдно, але ми це дуже цінували і вважаємо цих зірок жителями Сараєво навіть до сьогодні. 

‍Ви розповідали дуже гарну історію про початок Сараєвського кінофестивалю та дискусію про те як можна проводити таку подію посеред війни. 

Сараєвський кінофестиваль був заснований під час війни та облоги міста. Тоді снайпери стріляли по людям на вулицях. Ми навіть не знали, як доберуться глядачі туди. Публіка зібралася, ризикуючи своїм життям. Один іноземний журналіст запитав тодішнього директора кінофестивалю, режисера Харіса Пашовича: «Це божевілля проводити кінофестиваль під час облоги, під час війни. Навіщо кінофестиваль під час війни?» Той відповів: «Навіщо війна під час кінофестивалю?». Як на мене, це дуже гарна відповідь. Навіщо війна взагалі, особливо під час кінофестивалю? Це повертає до суті — чому ви ставите таке питання про те, навіщо проводити кінофестиваль? Кінофестиваль — це нормальне явище. А війна - ні. Харіс правильно переформулював питання.  

‍Ви цінували те, що у вас була можливість провести кінофестиваль, поставити театральну виставу, зустрітися з  Боно чи Сьюзен Зонтаг в кафе чи бомбосховищі?  

Це було дуже важливо для психічного здоров'я людей. Якщо ви тримаєте жителів міста три з половиною роки в повній ізоляції — а ви повинні пам'ятати, що ця війна проходила до появи інтернету та мобільних телефонів — то ми поняття не мали, що відбувається зовні. Можливо, решту світу зруйнував якийсь вулкан. Ми цього не знали. На такій війні, в якій зараз живуть багато українців на передовій, твої потреби зводяться до найнеобхіднішого — поїсти, поспати, попити води та зігрітися. Це схоже на життя тварини. Це і було метою — звести нас до тваринного існування. Потім ви намагаєтеся повернутися і стати людиною. Найпростіший і найкращий спосіб — це культура. 

Люди, які ніколи не ходили до театру, під час облоги ходили на вистави. Для нас було так важливо довести собі, що ми все ще залишаємося людьми. Люди, які ніколи не читали, почали читати книжки. Пригадую, що у сусідньому будинку зі мною жила вчителька гри на фортепіано, яка дратувала всіх сусідів у будинку. Вона грала добре. Але до неї приходили учні, і вони постійно робили одні й ті ж помилки. Це жахливо було слухати годинами. Ми ненавиділи її за це. Але під час облоги вона стала найбільшою зіркою. Ми віднесли її піаніно до підвалу, вона давала концерти, і ми почувалися чудово. Коли ви йдете в театр або на кіносеанс, що був можливий тільки якщо хтось принесе генератор, то на півтори години ви забуваєте про реальність. Ви відчуваєте себе нормальною людиною. Це дуже важливо для психічного здоров'я. Для психічного здоров'я людей дуже важливо мати насичене культурне життя. 

‍Як можна суспільству пережити такий злочин, як Сребрениця, і зцілитися, тим більше, коли деякі жертви і деякі злочинці живуть в одній громаді, іноді на одних вулицях, дуже близько один від одного? Чи можете ви сказати, що Боснія зцілилася? 

Не скажу, що жертви зцілилися. Не думаю, що будь-хто, хто втратив дитину за будь-яких обставин, коли-небудь зцілиться. Ви можете зробити своє життя найкращим, але воно ніколи не буде таким, як раніше. Що допомагає, так це суди. Вам потрібно певне завершення. Перше, що потрібно для цього — це саме тіло, щоб поховати близьких, і щоб було місце, куди ви можете прийти. Цього було важко досягти. Жертви Сребрениці були поховані в кількох братських могилах. Коли почали шукати братські могили за допомогою супутників, то зловмисники розкопали могили людей і перенесли їх. Пізніше можна було знайти, наприклад, фрагменти одного тіла в п'яти різних місцях. Нам доводилося потім складати їх разом як пазл. Саме так у Боснії народилася Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти, яка проводила ідентифікацією жертв за допомогою ДНК. Зараз це міжнародна організація, яка займається масовими похованнями в Іраку, в Південній Америці, в Африці, скрізь. Але в Боснії її створили через необхідність довести злочин. Немає злочину без тіла. 

Вони провели кампанію по здачі зразків крові родичами жертв. Коли отримували ці зразки, їх можна було порівняти з кістками, що знаходили в місцях масових поховань. Це дуже складний процес, але дуже точний. Повернення тіла матері — це перший крок. Вона може поховати його і це як завершення. Перш за все, вона знає, що він мертвий. Інакше кожен звук кроків у коридорі будинку сприймається, ніби йде її син, якимось чином він вижив і повертається додому. Так не можна жити. Як тільки ви встановите, що це тіло вашої дитини, він помер і ви більше не чекатимете на нього, можна рухатися далі.

Але що далі? Тепер я хочу справедливості. Я хочу в першу чергу правди про те, що сталося, і я хочу, щоб винний сидів у в'язниці. Це правило Гаазького трибуналу. І ці жінки — організація називається "Матері Сребрениці" — одна з найцікавіших і найпрогресивніших організацій, які я коли-небудь бачила. Ці жінки були дуже наполегливими. Вони їздили до Гааги, вони стояли перед судом, поки не домоглися справедливості. Вони всі погодилися бути свідками та давали свідчення. Своєю постійною присутністю вони змусили прокуратуру переслідувати злочинців, а потім заарештувати їх, доставити до Гааги, до зали суду і кинути до в'язниці. Це була їхня життєва місія, і вони її виконали. Це і є процес зцілення. 

Процес зцілення тільки один — віддайте мені тіло, розкажіть мені правду про те, що сталося, і притягніть до відповідальності винних. Якщо ви оберете цей шлях, то помсти не буде. Ми вийшли з комуністичного суспільства Югославії. За часів Тіто існувала одна легенда, а може, це була і правда. Якщо з тобою ставалася жахлива несправедливість, про яку не подбали інституції і ти зміг добитися аудієнції Тіто, то він вирішить твою проблему. Тому казали: «Я дійду аж до Тіто». Це була погроза. Тепер Тіто немає. Але приказка все та ж, за винятком того, що зараз кажуть «Я дійду до Гааги». На сьогоднішній день це допомогло запобігти актам помсти. Тому що найбільша помста — це коли жертви викривають злочинця, він постає перед міжнародним судом, а потім потрапляє до в'язниці. Це набагато краще, ніж просто піти і вбити його. Подумайте про це. Це сором і викриття, коли його як злочинця побачить весь світ по телевізору і дізнається, що він зробив. Ви не просто постукаєте у його двері одного вечора і вб'єте його. Це вас не задовольнить. Вас задовольнить те, що ви викриєте його, відправите під суд і посадите у в'язницю. Це ваша помста, і саме так має бути. Монополія на насильство повинна залишатися за інституціями, а не за окремими особами. 

‍Я дивуюся, як матері є рушійною силою в кожній війні, окрім російської. Путін та ФСБ дуже добре розуміють це. Тому вони не дали жодному об’єднанню матерів реально діяти в Чечні, після Беслана, коли були вбиті сотні дітей.  Вони зруйнували цю спільноту. 

Путіну варто боятися майбутньої організації під назвою «Матері російських солдатів». 

‍Сподіваюся, що російські матері прокинуться.

Або вони не сплять, але не можуть нічого зробити. Інакше їх також вб’ють. 

‍Чи «Матері Сребрениці» все ще діють?  Чи є люди, які досі шукають своїх близьких? 

Так. Близько тисячі з тих восьми з половиною тисяч людей, які були розстріляні за три дні, досі не знайдені. Але є велике кладовище, яке називається Меморіальний центр у Поточарах. Це дуже потужна установа. Знаєте, колись розмовляла з цими матерями і запитала їх, як їм вдалося так самоорганізуватися. Це ж люди з села, які раніше тільки дбали про корів. Вони відповіли: «О, нам знадобився рік, щоб перестати говорити одночасно. Почнімо з цього!» Тоді вони стали дійсно потужною силою. Вони розповідали, що знали про створення трибуналу у Гаазі. Але вони не були впевнені, що він дійсно спрацює і судді виконуватимуть свою роботу. Тому вони купили собі квитки на автобус, поїхали в Гаагу і просто стояли перед будинками прокурорів. Коли ті йшли на роботу, то матері просто стояли на протилежному боці і нічого не говорили. Вони стояли там роками.