Межа зникнення. Великий репортаж з Донбасу

«Зараз їдемо в саму дупу!» ― кричить «Санич». 

Ми знаходимося всередині бронемашини «Козак-2М». Водій на позивний «Рошен» везе нас до позицій біля водоканалу неподалік від Часового Яру ― ділянки, яку останні три місяці майже щоденно форсує російська піхота. 

Поки їдемо, вибухів не чутно. Але тиша не означає відсутність загрози, і наші провідники вмикають РЕБ — засіб, що приглушує частоти FPV-дронів та «мавіків». 

«Інакше ми б сюди і не доїхали», ― знов кричить «Санич».

Водій щось буркає йому. «Санич» просить говорити голосніше. Після удару «Солнцепьока» в «Санича» розірвані барабанні перетинки. Ще в нього уламки в стегні. Від операції відмовляється, щоб не кидати службу. 

«Козак» прибув на місце. «Санич» вистрибує і, тільки-но ступивши на землю, падає долілиць. Через баротравму він не розрізняє надвисокий діапазон на кшталт писку комара, але чує свист міни. Вона розривається десь неподалік. «Санич» біжить у бліндаж.

Десять хвилин «Санич» і солдати, які тут ховалися, мовчать, повітря стрясають вибухи. Бліндаж можна навіть назвати затишним: з двоярусного ліжка звисає килим, стіл накритий скатертиною. На мить пляма світла спалахує в приміщенні. Шум від вибухової хвилі у вухах нагадує звук, який чуєш, коли прикладаєш до них мушлю. Снаряд впав поруч, і тільки завдяки глибині бліндажа нікого не було поранено.

Коли обстріл завершується, можна як слід роздивитися «Маріка» і «Боріка» ― оператора і штурмана FPV-дронів. «Маріку» 35 років, до російського вторгнення працював токарем та електриком, отримав повістку, вступив до війська. «Боріку» 28, він не розповідає про себе. Замість нього слово бере «Санич»: в «Боріка» троє дітей, він міг би не воювати, але приєднався до армії.

«Марік», «Борік» і «Санич» входять до складу ударної групи «Чорний Лебідь» 225-го окремого штурмового батальйону, який дислокується біля Часового Яру. Бахмут, Макіївка, Горлівка, Авдіївка, Часів Яр ― таким був бойовий шлях батальйону. 

«Х’юстон, дай панораму», ― вигукує «Санич», сідаючи на лаву. Навпроти на екрані іде трансляція з розвідувального дрона, яким керує оператор в іншому бліндажі. 

На моніторі з’являється ландшафт околиць каналу Сіверський Донець — Донбас. Майже весь екран займає зелень лісу, у якому розташовуються росіяни. Завдання ― не дати противнику закріпитися по західний бік каналу. Нещодавно російські підрозділи зайняли мікрорайон «Новий», що на схід від водоканалу, і тепер намагаються подолати водний рубіж. 

Щоб заряду дрона вистачило на повернення на позиції, оператори розміщуються близько до фронту. Між позиціями «Чорного Лебедя» і росіян усього 1,5 кілометра.

«Тримаємо позиції вже третій місяць», ― каже «Марік». 

«108 днів», ― уточнює «Санич».

За підрахунками «Маріка» та «Боріка», за це літо вони з побратимами ліквідували близько 400 росіян. Кількість може збільшитися просто зараз ― оператор з сусіднього бліндажа помітив ворожу піхоту. Панорама на екрані змінюється, і тепер видно трьох росіян, які риють окоп між стовбурів. 

«Борік» біжить за пакунком, повертається і кріпить його до дрона-скида. 

«Триста грамів пластиду», ― каже «Марік», беручи до рук пульт управління. Зазвичай вони полюють на росіян чотири-п’ять днів на тиждень по 12–15 годин на добу. 

«Борік» дивиться на дані розвідки й підказує шлях; він зосереджений на роботі. «Марік» охоче коментує, як керувати дроном, скільки часу потрібно, щоб він долетів до ворожих позицій, пригадує, як вдало скинув снаряд у бліндаж росіянина, який єдиний з групи залишився в живих і декілька діб переховувався сам. 

Дрон на місці. 

«Необов’язково влучити прямо в ціль, достатньо поцілити поруч, ― каже “Марік”. ― Радіус розльоту уламків саморобного снаряда — 20 метрів». 

Він натискає на кнопку і три снаряди падають поруч із росіянами. Скид невдалий: поранено тільки одного піхотинця. Росіяни відповзають глибше в ліс. 

«Полізуть ще раз. Бояться нас менше за своїх», ― каже «Санич», натякаючи, що командири змушують солдатів штурмувати водоканал не зважаючи на втрати. 

Поки росіяни перегруповуються, є час перепочити. Не чути жодного вибуху. Тиша дає оманливе відчуття безпеки. Утім, коли навколо тихо, ймовірно, за тобою стежать. Раніше артилерія була основним засобом ураження. Сьогодні завдання артилерії часто виконують ударні безпілотники. Війна стає тихішою, але смертоноснішою. 

Безпілотники бачать поле бою, і це проблема для обох сторін. «Санич» звертає нашу увагу на землю перед бліндажем — ніяких пачок від сигарет, кришечок від води чи упаковок від сухпайків. Якщо сміття помітить оператор російського дрона-розвідника, то скорегує туди вогонь.

Через те, що поле бою проглядається, медикаменти та провізію піхотинцям перестали доставляти автівками чи бронемашинами ― цим теж займаються дрони. З тієї самої причини «Чорний Лебідь» намагається не міняти бійців на позиціях. Втрати стаються під час заходу та виходу з позицій. 

Ми вбили 400 росіян, але вони все одно пруть, бо бояться власних командирів більше за нас

Попереду короткий, але небезпечний ривок ― 600 метрів по розбитому асфальту до сусіднього бліндажу. Якихось пів кілометра від позиції операторів дронів, але здається, що тут потрапляєш на зовсім іншу війну. Бліндаж нагадує землянку часів Першої світової. Він не такий глибокий, як у «Маріка» та «Боріка», і здається, що тут навряд чи відбудешся одним шумом у вухах, якщо ззовні впаде снаряд. 

Лампа з неприємним блідо-блакитним освітленням висвічує двох військових. Це «Доцент» і «Кажан». Перший родом з Бердичева, другий — зі Старокостянтинова, обидва вступили до лав ЗСУ навесні 2022 року. Умови праці в них гірші за ті, що в операторів дронів: тісний простір із затхлим повітрям, напівтемрява. Можливо, свій позивний «Кажан» отримав тому, що живе ніби у печері. Запитати про це не вдається ― по рації надходить команда здійснити постріл.

«Доцент» і «Кажан» виходять з бліндажа до захованої у густих кущах зброї. СПГ-9 працює на відстань до чотирьох кілометрів. Зміна «Кажана» і «Доцента» триває 8–10 днів. Дістаючи міномет, військові, які ще кілька хвилин тому здавалися найбільш втомленими людьми у світі, оживають. Економними, точними рухами «Доцент» заряджає снаряд, а «Кажан» налаштовує зброю на ціль. На все в них уходить близько п’яти хвилин. 

Мінометники одягають навушники. Запасних для журналістів немає ― нам пропонують закрити вуха долонями, ще краще ― скористатися «ейрподсами». Це не дуже допомагає: здається, ніби поруч вистрілили з танка. Мінометники рвуть траву та зелене гілляччя і вкривають обгорілу землю навколо. Чи вдалося уразити ціль, їм пізніше повідомлять по рації.

«Санич» задоволений ― бійці працюють швидко і злагоджено. Він оптимістично налаштований, і цей оптимізм заразний. Після проведеного з ним дня набираєшся впевненості, що Україна ще може здивувати росіян і закінчити війну на вигідних для себе умовах. Він впевнений, що на РФ чекають неприємні сюрпризи, і саме тому дав ударній групі назву «Чорний Лебідь». 

На честь цього птаха названий ефект, коли важкопрогнозовані фактори докорінно змінюють хід подій. «Санич» вірить, що його ударна група може стати знаменням чорного лебедя. Можливо, він має рацію: РФ зіткнулася з чорним птахом, але не біля Часового Яру, а в Курській області. За три тижні після нашої зустрічі ударну групу «Санича» вивели зі Сходу та залучили в наступі на Курську область.

Як за розкладом майже одразу після пострілів гранатомета з’являється той самий бронетранспортер «Козак». Попереду дорога з Часового Яру до Костянтинівки, звідти ― авто до Покровська.

Останній добробат

Чому Володимира Регешу називають «Сантою», зрозуміло й так: сива борода, червона шапка. Тільки кільце у вусі робить Санта-Клауса схожим на пірата. Порівняння до душі Регеші, адже він вважає свій батальйон піратським кораблем, куди беруть авантюристів, які не хочуть чи не можуть служити в ЗСУ.

«Червонця», росіянина з Тверської області, навряд чи кудись узяли б, окрім РДК чи Сибірського батальйону, де служать росіяни, — але прийняли до «Санти». Для 62-річного «Полтави» та 72-річного «Дідуся» цей підрозділ — чи не єдина можливість воювати: в регулярну армію не беруть після 60 років.

Інші бійці «Санти» приєдналися до нього, бо не довіряють командирам у регулярній армії, які часто не цінують людські життя або не служать поруч з підопічними. «У нас мотивація одна — командир рядом. Все», — каже росіянин «Червонець». За весь час існування підрозділ втратив лише трьох бійців. «Чеченець», «Грек» та «Ед» загинули після 24 лютого.

«Санта» очолює самостійний добровольчий загін вже вісім років, в той час як майже всі подібні об’єднання були інтегровані до регулярних військових структур. Регеша, колишній учасник «Правого сектору», створив добробат у 2016 році, коли більшість його побратимів приєдналися до 67-ї бригади. Він приєднався до «Сектору» 2014-го, працював з артилерією. Вперше «Санта» взяв на себе командування у 2016 році під час весняної контрнаступальної операції в Авдіївці, коли «Правий сектор», 16-й батальйон 58-ї бригади та 74-й розвідбат відбили у росіян промзону. «У нас було 7 автоматичних станкових гранатометів, ми покришили росіян в мілку капусту», — казав «Санта» в одному з інтерв’ю.

Незалежність підрозділу «Санти» дратує деяких командирів. Його просили виїхати з Авдіївки, потім пропонували приєднатися до ЗСУ, але він відмовлявся. Мінуси: бійці не мають зарплат, відпусток, соцгарантій чи нагород (щоб потішити їх, саморобні медалі привозять волонтери, а потреби підрозділу закривають збори). Оплата й організація похорону ― теж проблема для підрозділу. Плюси: вони нікому не звітують і не обтяжені бюрократією. 

Юридичний статус добробату незафіксований. По суті, люди «Санти» ― це організована група, яка незаконно володіє зброєю. Через це підрозділ не має права отримувати розвіддані та боєприпаси. На практиці ж він отримує те, чого потребує: за ці роки група «Санти» здобула кредит довіри. Підрозділи ЗСУ підключають їх до стріму з розвідувальних дронів; люди «Санти» давно пристріляні, тому командири відправляють до них на практику недосвідчених бійців ― за навчання розплачуються боєкомплектом. 

Люди «Санти» ― це організована група, яка незаконно володіє зброєю

Спеціалізація підрозділу ― 82-мм та 120-мм міномети. Користуватися зброєю Регеша навчився з Youtube та Google. Як він каже, «глобально міномети нічого не змінюють», проте якщо спитати піхотинців ЗСУ, чи хотіли б вони, щоб їх прикривав 82-мм міномет, імовірно, більшість відповіла б «так». 

«За весь час ми не зробили жодного пострілу самі, ― каже Регеша. ― Операції проводимо з ЗСУ. Я пам’ятаю багато комбатів, комбригів, начальників штабів ще командирами взводу ― все тримається на особистих зв’язках. Бувають гонорові командири, але відмовлятися від допомоги людей, які тут вже 9–10-й рік і знають кожен кущ, нерозумно».

«Санта» і його бійці перемістилися в Покровськ усього декілька тижнів тому. Попередня база була біля Селидового. Тепер там фронт. До цього група «Санти» воювала в Авдіївці, Нетайловому, Первомайському, Пісках. 

Росіяни, які долають на покровському відтинку по п’ять кілометрів на місяць, можуть підійти до міста на початку осені. 19 серпня міська влада рекомендувала містянам евакуюватися. Ще три тижні тому покровчани, здається, не звертали уваги на те, що ось-ось їм треба буде прощатися з містом. Спортивні майданчики парку «Ювілейний» у місті були вщент заповнені гравцями в футбол та баскетбол. Навколо тренажерів стояли черги. Батьки прогулювалися з дітьми біля озера.

Тепер Покровськ може стати пустинню. Останніми тижнями росіяни намагаються пришвидшити темпи просування на цьому відтинку ― тому підрозділ «Санти» тут. Регеша та його бійці не мають жодних зобов’язань: вони можуть переміститися на більш безпечні напрямки або взагалі в будь-який момент залишити службу. Утім, сам «Санта» і його бійці не називають проведені в Донецькій області роки службою. «Ми не приєднувалися до армії», — каже росіянин «Червонець». Вони просто воюють — і обирають бути саме на Донбасі.

‍Нічне полювання

«Вже все заїбало. Я не витримую», ― друга фраза, яку ми почули від «Ромео».

«Ромео» ― із пишними бровами, сумними очима та з сигаретою поміж зубів ― підписав контракт у 2020 році на три роки, але тепер воєнний стан зобов’язує його служити понадстроково. 

Ми на трасі неподалік від Часового Яру. Перед тим як відправитися на позицію операторів нічних дронів-бомберів, водій «Ромео» в білому пікапі перераховує потенційні ризики: якщо ворожий дрон-камікадзе влучить у багажник, де зберігаються боєприпаси, ми всі помремо; якщо у капот ― у водія не буде шансів, але пасажири можуть відбутися травмами; якщо в колеса ― можливо, виживемо всі. 

«Ромео» заводить автівку і рушає в сутінки. 

Водій гальмує біля лісосмуги, де поруч з Часовим Яром розташовані позиції розрахунку нічних бомберів. З темряви виринають два силуети ― «Бетмен» та «Лео», ― відкривають багажник автівки й розвантажують ящики зі снарядами.

Неподалік сидить «Піноккіо», командир розрахунку в 93-й окремій механізованій бригаді. Свій позивний він дістав через довгий ніс. Пішов добровольцем у військкомат в рідному селі Солотвино на Закарпатті. Часто командири беруть розмову з журналістами на себе, але в «Піноккіо» на це немає жодного бажання. Він занадто втомлений.

«Піноккіо» чекає, поки геть стемніє. Штурмани «Бетмен» і «Лео» підказують маршрут, і «Піноккіо» за допомогою пульта управління підіймає дрон у небо. Безпілотник летить на північний схід у напрямку Бахмута. За 15 хвилин бомбер долітає до ворожого бліндажа і пускає з клешень три вибухові снаряди, що висаджують цю нору в повітря. Безпілотник повертається з двома простреленими лопатями.

В розпорядженні команди «Піноккіо» дві моделі дронів-бомберів: «Кажан» та «Вампір», але росіяни називають їх «Бабою-Ягою». Ці безпілотники великі й повільні, тож літають лише вночі. Вони переносять вантажі вагою від 12 до 20 кілограмів, скидають їх на позиції, мінують територію та доставляють провізію на «нуль». 

Солдати часто дають ім’я гвинтівці, гранатомету чи танку. Давати ім’я нічному бомберу немає сенсу ― це розхідний матеріал. Дрони-бомбери нагріваються, росіяни бачать їх через тепловізори й часто збивають з кулеметів чи автоматів. Під час другого за ніч вильоту «Піноккіо» влучив у ще один бліндаж, але потім втратив зв’язок із безпілотником ― росіяни заглушили сигнал. «Ромео» заводить ще один борт.

Розрахунок «Піноккіо» працює вночі, приблизно 4–6 годин на добу в літній період. Вдень бійці «Холодного Яру» нудяться в тісному бліндажі і, щоб витримати спеку, намагаються спати якомога більше, навіть коли спати вже не хочеться. 

Атмосфера в бліндажі гнітюча, побратими втомилися один від одного. «Піноккіо» через старлінк грає в онлайн-гру PUBG. Щоденно в цей шутер грають десятки тисяч гравців ― не виключено, що «Піноккіо» грає в одній команді з гравцем з РФ або навпаки полює на нього з автоматом. Він щойно керував нічним безпілотником, а вже за кілька хвилин зістрибує з літака, розправляє парашут, мчить на мотоциклі, стріляє з автомата. Вже в реальному житті десь неподалік ліг десяток реактивних снарядів, потім вибухнула авіабомба. «Піноккіо» продовжує грати. Він не хоче відвертати очі від екрана й бачити брудних, вкритих потом товаришів. 

Зазвичай ефективний спосіб розговорити бійців ― розпитати про дім та родину. Але це не спрацьовує. Складається враження, що нічний розрахунок застряг у стані, коли не хочеш згадувати минуле і не думаєш про майбутнє. Розмова не клеїться, і, коли з’являється «Ромео», ми їдемо назад разом із ним.

«А ким ви працювали до мобілізації?» ― питаю я водія.

«Не пам’ятаю. Хіба це важливо?»