«Ми мали вкрай обмаль часу для суду над військовою хунтою. Ось-ось міг статися новий військовий переворот».

Як судовий процес над аргентинською хунтою — безпрецедентний, бо проведений за часів, коли диктатура ще частково утримувала владу в країні, — вплинув на систему правосуддя, досі чинну в Аргентині?

Процес над військовою хунтою 1985 року справді був безпрецедентним — до того над диктаторськими режимами в Латинській Америці ще не вчиняли правосуддя. Цей процес уможливив демократичну трансформацію країни, затвердив верховенство права.

На міжнародному рівні процес показав, що перехідне правосуддя в державах-диктатурах можливе. Також Аргентина стала першою країною, де з’явилася Комісія зі встановлення істини [так називають орган, що виникає в транзитний період правління, коли персоналістські та диктаторські режими змінюються на демократичні. Комісія істини збирає і розслідує інформацію про порушення прав людини та військові злочини — прим. ред.].

За нормальних обставин цей суд не мав відбутися. Ніхто не хотів цього процесу. Військові, які все ще мали велику владу, не хотіли цього суду. Медіа не хотіли суду. Церква не хотіла суду. Бізнесмени також не хотіли суду. Навіть судова система того часу заважала суду, адже створювала юридичні перешкоди — наприклад, існувала норма про попередню амністію, якою скористалася би хунта. 

Судовий процес тривав не більше 14 місяців. Я вважаю, що він став можливим завдяки низці щасливих обставин. Перша з них — рішення президента Рауля Альфонсина провести суд: він мав сміливість, відвагу, розуміння, що не можна ігнорувати жорстокість скоєних злочинів. Проте Альфонсин придумав стратегію, яка була приречена на провал. Чому? Тому що він запропонував обмежений суд над військовими — військовий трибунал. Парадокс у тому, що військові мали судити самі себе.

Друга вдала обставина — Конгрес змінив стратегію президента й вилучив справу у Вищої ради Збройних сил. Третьою обставиною було створення CONADEP (Національної комісії з питань зниклих безвісти), яка стала першою комісією істини у світі.

Військові відмовилися постати перед судом. Вища рада заявила, що розслідуватиме справи жертв, а не злочинців. І тоді спрацювала ще одна щаслива обставина — втрутилась Федеральна палата, яка могла цього не робити, але зробила.

Іще одним важливим чинником був час. Аргентина і президент Альфонсин пережили три військових перевороти. Якби судовий процес не був проведений дуже швидко, то суду, можливо, й не було б. Ми насправді не знали, чи зможемо засудити військових злочинців. Ми не мали досвіду таких судових процесів, бо на той час їх іще не існувало. 

Як ви ухвалювали рішення про те, хто саме має понести відповідальність? Як відокремити відповідальність командування, яке надавало злочинний наказ, від відповідальності виконавців?

Є індивідуальні відповідальності командира та виконавців. У судовому процесі над військовою хунтою було доведено, що командири віддавали накази про викрадення, тортури, вбивства, зґвалтування і пограбування. Командир несе пряму відповідальність, бо він віддав наказ. У юриспруденції ми розглядаємо командування як непрямих виконавців. 

В той період Аргентина пережила три військових перевороти — якби судовий процес не був проведений швидко, то суду, можливо, не було б

Згідно з міжнародним правом командир також несе відповідальність за злочини своїх підлеглих, якщо він не зміг їх належно контролювати. Дуже відомий випадок, коли американці вирізали в’єтнамське село, і командир поніс відповідальність за те, що не контролював своїх підлеглих.

Спочатку суд над хунтою стосувався лише тих, хто віддавав накази. Але потім ми пішли далі, й в Аргентині також судили виконавців.

Більшість засуджених так і не визнала свою провину. Взагалі, головна лінія захисту злочинців полягала в тому, що у 1980-ті в Аргентині буцімто тривала громадянська війна. Це і є їхній аргумент: «Це була війна, а за воєнні дії не можна притягати до відповідальності. Вони не підлягають судовому розгляду». Але військові катували беззбройних людей.

Чи мала значення під час розслідування відсутність письмових наказів? Які докази були найвагомішими, аби довести, що саме ці люди несуть відповідальність, навіть коли слідству бракувало певних документів?

Очевидно, що письмового наказу катувати й убивати не було. Але мілітаристська структура хунти була дуже розвинутою — від вантажівок, на яких перевозили політичних опонентів хунти, до місць їх утримання тощо. Вся ця махиня не могла би працювати без відома командирів. Й очевидно, подібність усіх злочинів, те, як однаково і методично вони скоювалися по всій країні, пояснювана тим, що це був наказ.

Що ви порадили б українським суддям, які працюють зі скоєними російською армією злочинами?

Треба шукати спільний мотив серед усього різноманіття доказів — треба шукати системність злочинів. Багато свідчень можуть взаємно підтверджуватися і завдяки цьому ставати більш вагомими в суді. Коли ми судили хунту, ми мали розглядати не всі справи, а зосередитися на певній їх групі, яка добре репрезентувала злочини диктатури.

Як ви давали ради емоціям під час цих процесів, вислуховуючи стільки свідчень постраждалих, чиї близькі зникли безвісти чи були закатовані?

Суддя — це людина, яка має ті самі почуття та емоції, що й інші. Свідки переказують події своїми словами, вони передають біль і переживання. Звісно, судді не застраховані від реакцій на таке. Можна розчулитися, можна заплакати, можна розсердитися. І ми все це, звичайно, відчували. Постійне отримання таких свідчень накладає свій відбиток. Багато років мені снилися жахіття.