«Я розумів: якщо не вивезти їх зараз, іншого шансу не буде»

‍Володимир Нікулін працює в поліції з 1992 року. У 2014 році виїхав із тимчасово окупованого Донецька. На момент повномасштабного вторгнення працював у Маріуполі. Після евакуації звідти переїхав до Покровська, де й надалі працював у поліції. У серпні 2023-го надавав допомогу постраждалим від ракетного обстрілу, коли стався повторний ракетний удар, в результаті якого Володимир Нікулін дістав уламкове поранення в спину. Наразі обіймає посаду заступника начальника відділу документального забезпечення Головного управління Нацполіції в Донецькій області.

Про початок вторгнення

24 лютого день побіг одразу після російського вторгнення. У нас є така процедура, називається «бойова тривога». Я отримав від свого начальника виклик. Спитав його: «Це бойова?» І от — ця фраза: «Так, бойова». Я не пам'ятаю, чи чув сирени, я не пам'ятаю, чи чув постріли. Я пам'ятаю тільки ці слова: «Так, бойова». Я зрозумів, що це війна. 

[У перший день вторгнення] ми повинні були організувати евакуацію документації. Вона стосується кадрових питань і діяльності поліцейського управління. Ця документація потрібна всім поліцейським, не тільки поліцейським області. Це і документація, яка стосувалась війни: що ми робили, як робили, хто брав участь в АТО, а потім в ООС. Ми розподіляли документи за категоріями з грифом обмеження доступу. В кожного було паковання зі спеціальним маркуванням. Ми вивезли все на безпечнішу територію.

Те, що ситуація складна, було ясно з першого дня. Хто залишався, той не думав про складність ситуації. Ми всі думали, що Маріуполь зостанеться українським. Хто так не думав, тому не треба було залишатися. 

Напруженість, вона була в повітрі. Найжахливіше, що було в місті до першого бомбардування, — це тиша. Тиша була жахливою. Потім, коли місто було зруйноване, коли місто згоріло, я зрозумів, що таке тиша. 

Щогодини, щодня ми розуміли: росіяни можуть захопити будівлю [поліції]. Ми мусили її укріплювати. Я робив це з хлопцями, які залишилися. Не дуже багато, але приходили допомогти місцеві. Перший день: оборона будинку, взаємодія з іншими підрозділами, з «Азовом», із прикордонниками. Нас ніхто не навчав [як діяти в умовах війни такої інтенсивності], ми мусили допомагати розвозити їжу, розподіляти її у сховищах. 

Ми думали, що Маріуполь зостанеться українським. Хто так не думав, тому не треба було залишатися

Люди, коли бачили мене в поліцейській формі, сподівалися, що я їм розповім щось таке [заспокійливе], але я нічого не міг розповісти. Може, треба було трошки збрехати, сказати, що все буде добре. 

Цивільні питали мене, коли росіяни прочинять коридор, коли вони випустять нас? Я не знаю, чому так казав: «Люди, вибачте мені, я не можу вам обіцяти нічого. Ви зі скаженими псами на вулиці можете домовитися? Ми не можемо домовитися». 

Це були мої слова. Я жалкую зараз. Може, треба було м'якше сказати?

Про роботу поліції 

До початку вторгнення лінія фронту пролягала, здається, в 25 кілометрах від східного боку Маріуполя. 25 кілометрів можна подолати за один-два дні. Але облога відбулася тільки на початку березня, повна облога — десь 6 березня. Як я пам'ятаю, 11 березня росіяни почали операцію в місті, заходячи із [сел] Нікольського і Мангуша.

Від 3 березня повноцінного зв'язку не було. Ми отримали наказ залишатися в місті. А як діяти, ми вирішували самі. Інструкції, як діяти, коли руйнують місто, — їх не існує. Як діяти, якщо немає водопостачання, якщо не працюють магазини, аптеки? Я не знаю, чи є така країна, що має протокол, як діяти під час жахливої війни. 

Після того як ми лишилися без зв'язку, координація дій з військовою адміністрацією була дуже складною. Було важливо реагувати [на події]. Як люди повідомляли про обстріл? Вони підходили до патрульних поліцейських і передавали усне повідомлення. Ми розповсюджували далі інформацію через радіостанцію. 

Я не буду багато казати про те, що з Маріуполя виїхав мер. Під час бойових дій такого масштабу міська влада робить свою справу, але багато можливостей вона не мала. Як вона може забезпечувати [громадян] харчами й укриттями, якщо це повинні робити силові структури? За таких умов місцева влада не відіграє великої ролі. Я не хочу давати оцінку діям [мера], бо кожен вирішував за себе. Я знаю, що перші посадові особи залишалися на місці. Якщо ми не покинули місто та зробили свою частину роботи — я радий. А хто виїхав, їм повинні давати оцінку люди. ‍

Про важливість віри в облозі

Найважче було усвідомити, що не всі люди розуміли, що таке повномасштабне вторгнення. Поводились не дуже по-людськи. Це зворотний бік війни. Я не можу сказати, що всі маріупольці стали один за одного. Багато хто заливав своє горе, заливав реальність тим, що розкрадали в магазинах. Поліція, Збройні Сили, «Азов», Національна гвардія та інші підрозділи потребували допомоги. Її було не так багато.

Ми перебували в місті, щоб ситуація не вийшла геть з під контролю. Наркомани, позбавлені без дози, були дуже агресивні. Мародери могли робити що завгодно вночі. Якщо ми з'являлися — цей непотріб не зводив голови. [Але інколи] вони не лякалися навіть обстрілу, вони йшли вулицями як зомбі. Я був із репортерами, ми ховалися під час обстрілу. А якийсь п'яниця йшов по вулиці та кричав: «Не ганьбіться! Дивіться, всі люди ходять, і ніхто не лякається». Вони не розуміли, що коїться. 

Без віри в Маріуполі було неможливо. Навіщо там лишатися, якщо не вірити? Коли ми вже були в облозі, коли бої вже йшли в центральній частині міста, ми раділи маленьким перемогам. Точаться бої в центральній частині міста і на проспекті Миру, а потім кажуть, що наші відбили три зупинки. Що таке три зупинки? А в нас радість була от така. Потім новина, що [росіяни] висадили десант. А потім кажуть, що всі знищені. Зараз яку можна дати цьому оцінку? Ну це ж безглуздя якесь: ти сидиш в облозі, а ти радієш. Ми можемо не дочекатися наших, які йдуть із Волновахи, — це був сум. Облога — це сум. Але не було ні відчаю, ні переляку.

Про зустріч із авторами «20 днів у Маріуполі»

9 березня ми почули по радіостанції, що поруч із дитячою хірургією впала бомба.

Ми побачили дуже велику воронку. Побачили, як із пологового будинку виходять жінки. Я завважив військову форму, поліцейську, Національної гвардії. А тут інша — бронежилети синього кольору. Я дуже здивувався, що журналісти в місті. Вони сказали, що вони з Associated Press. Це були Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко.

11 березня [російська] ДРГ почала атаку на лікарню. Розстрілювали лікарів, медсестер. Це був спеціальний підрозділ Головного управління розвідки Росії. Коли ми були біля лікарні, я бачив російський танк, що бив у будинки. Неможливо почати бій біля лікарні [коли ти поруч із цивільними]. Треба було тримати себе в руках, витримати, щоб не стріляти [у відповідь]. Азовці не витримували. Вони стріляли в росіян. Я розумів, що це не можна було робити, потім я чув, що у лікарні благали не зчиняти стрілянину. [З іншого боку,] це врятувало багато людських життів. Азовець, позивний «Дерек», стріляв просто з лікарні. Росіяни злякалися так, що їх не було чутно та видно ще добу.

Ми не мали зв'язку, ніхто [крім самих маріупольців і військ] не знав, що відбувається в місті. Єдині [з журналістів], хто лишалися там, — це кореспонденти Associated Press. Вони могли показати, що коїться в Маріуполі та що без допомоги світу ми нічого не зробимо. Журналісти попросили записати звернення до світової спільноти. Насправді, в мене не було бажання нічого казати. Але Чернов зауважив: «Ну, хтось мусить». Я пішов, й у дворі будинку ми записали це звернення. 

Я вже казав, не працювали жодні засоби зв'язку. Спочатку ми їздили в центр міста: там була точка, де ловив інтернет. Тривало бомбардування, ми ховалися в маленьких укриттях під сходами, а журналісти надсилали матеріали до Сполучених Штатів із телефонів. Потім зв’язок зник і там. Ми почали їздити до штабу патрульної поліції, де залишався єдиний вихід в інтернет. Там часто сиділи військові, хлопці з «Азова», кожному потрібно було зв'язатися з родиною, повідомити, що вони живі. Я ходив і благав відключити інтернет на мобільних телефонах, щоб у знімальної групи було краще з’єднання — щоби люди [з усього світу] знали, що коїться.

Про втечу з міста

14 березня перші групи маріупольців почали виїжджати на транспорті. Було зрозуміло, що Associated Press треба виїжджати. План був такий: я відправляю їх із однією міжнародною організацією (не буду казати якою). Але сталося так, що відправити їх жодної змоги не було. 

Час ішов. Якщо ми не відправимо їх 15 березня, іншого варіанту не буде. В мене є власний автомобіль. Він був пошкоджений вибухом від «Граду». Я запропонував зробити так: якщо автомобіль заведеться, вони поїдуть. Я виніс акумулятор із будинку. Автомобіль дивом завівся. Для рішення було хіба що десять хвилин. Я взяв набір автомобільних інструментів, сумку, в якій ще були речі з Донецька, кинув у багажник, та ми поїхали. Ну, майже в нікуди. Як там буде? Я нічого не розумів. Я нічого не знав. 

Була довга черга з автівок. Хлопці у своїй формі [із синіми бронежилетами з написом PRESS] вийшли з автомобіля та побігли перед ним — я їду, а вони біжать. Люди дивляться, що хтось у формі біжить попереду автомобіля, і так нас пропускали. Мстислав пробіг кілометр, Малолєтка пробіг кілометр. Потім Євген сів на капот. 

Ми проїхали до тієї точки, де нас мали зустріти. Нікого. Я поїхав далі. Коли виїхав із Маріуполя, зрозумів, що вже не повернусь.