Борг Пола Смінеса

Щоб заощадити час, Пол Смінес (для своїх — Док) завжди їсть за кермом. Придбавши на заправці сендвіч, він повертається в свій сірий «Опель Віваро», вставляє ключ в замок запалювання і вбиває в навігатор «Осло–Берген–Львів». Позаду Дока, в багажному відділенні — труна з тілом та урна з прахом.

Не знати — легше

На те, щоб дістатися з Норвегії в Україну, потрібно три дні. Протягом цього часу тіло почне виділяти запах. Завдяки цинковій оббивці в труні його майже нечутно. Втім, незвиклий ніс все ж розпізнає в повітрі солодкуваті нотки, наче мінівен завантажено підгнилими абрикосами.  

Секрет у тому, каже Док, що запах не треба перебивати — до нього треба звикнути. Профани намагаються замаскувати його жуванням гумки або втиранням в ніздрі ментолової пасти. Це помилка: мозок запам’ятає поєднання запахів — мʼяти з трупним смородом, — і потім щоразу під час жування «орбіту» відчуватимеш гниль. 

У труні — Віра. Від Владислава залишилося трохи менше п'яти кілограмів праху, вміщеного в урну кольору слонової кістки. Завантажуючи останки, Док не продивляється документи, щоби знайти фото цих людей. Док взагалі не намагається щось про них дізнатися  — каже, так легше.

На шляху до Польщі «Опель» заїжджає на пором у шведському портовому місті Треллеборг. У поромній переправі Док вбачає похмурий міфологізм, жартівливо називає себе норвезьким Хароном. Це вже його дев’ята «подорож через Стікс» — стільки разів Док доставляв на батьківщину померлих у Норвегії українців. За шість годин він буде в Польщі, ще за дванадцять — перетне український кордон. 

‍Полон, дзен та кризовий менеджмент

Норвежцю Полу Смінесу 56 років. Неяскрава одежа, охайна еспаньйолка, разом із посмішкою — завжди зсунуті брови. Так виглядає людина, що майже все життя провела в колотнечах: рятування постраждалих від землетрусу в Гаїті, миротворчі місії ООН у Лівані та колишній Югославії, полон, депресія, п’яні бійки на зустрічах ветеранів-байкерів у Новому Орлеані.

Батько Дока був алкоголіком. Слова, які він казав сину найчастіше: dra til helvete — «пішов до біса». Щоби вразити «свого старого», Смінес підписав контракт з армією — і прогадав. Старий не був вражений.

Смінес жартівливо називає себе норвезьким Хароном

1992 року Смінес проміняв полярний холод на балканську спеку. Був водієм медичної допомоги ООН у Хорватії, разом із військовослужбовцем з Нідерландів потрапив у полон до сербів і мав усі шанси загинути, якби його побратиму не вдалося б утекти та повідомити міжнародні війська про місце утримання бранців.

Утім, повернення додому не тішило. В Норвегії Пол відчув симптоми посттравматичного синдрому. Пошуки рішення не тривали довго: не зміг підлаштуватися під обставини цивільного життя — повертайся туди, де навички виживання будуть у пригоді. 1993 року Пол вирушив парамедиком до Північної Македонії на кордон із Косовом, 1995-го — до Боснії.

Війна не лікувала ПТСР. 2000-го Док скоїв невдалу спробу самогубства. Після реабілітації — став тренером із кризового менеджменту, підпрацьовував бодігардом (зокрема, у Тіни Тернер під час її скандинавського турне), почав вести, як сам каже, несмішний стендап із назвою «Чоловіки, дзен і мистецтво говоріння про емоції», в якому закликав чоловіків не приховувати негативні почуття від оточення.

Спасіння від нудьги

Пояснити, чому громадянину найзаможнішої скандинавської країни не сидиться на пенсії в оточенні мальовничих фіордів, Доку не дуже вдається. Розмова заходить то про брак адреналіну, то про статистику, за якою в США щодня скоюють самогубство 22 ветерани, що втратили інтерес до життя після війни. Акулі треба рухатися, щоб не потонути, отже — ніякої пенсії серед фіордів. Смінес зізнається, що приїхав в Україну, бо в Норвегії нудно. Він «too old for this shit», щоб воювати з росіянами, але ще може бути корисним у тилу.

Доставляти на батьківщину тіла померлих українців Док вирішив, коли побачив сюжет на ТВ, де українка на ім’я Марина розповіла про вбивство молодшої сестри в центрі для переселенців у Бергені. Вбивство скоїв сестрин колишній чоловік. Через журналістів Марина повідомила, що уряд Норвегії не може повернути прах жінки, тож вона потребує допомоги. За два місяці Док витратить із власних заощаджень 3 000 доларів на бензин і квитки на пором та привезе прах із Бергена до села Устивиця Полтавської області. На питання «Чому?» Пол відповідає мовчазним перемелюванням нікотинової жуйки. Сам не знає. Чи не хоче, щоб знали інші.

Через війну до Норвегії емігрували близько 72 000 українців. Тепер, коли хтось із них помирає в Бергені чи його околицях, кличуть Дока. Цього разу він везе до України прах Владислава, що наклав на себе руки, та тіло Віри, яка пішла засвіти через рак.

На оплату ритуальних послуг для українських біженців влада Норвегії виділяє 7 000 крон (25 000 грн) — вистачає лише на кремацію. Дозвіл на транспортування тіла (9 000 крон) і саме транспортування (31 000 крон) родина оплачує власним коштом. Щоби допомогти близьким померлих, Смінес співпрацює з фондами, які покривають частину витрат. 

Далекобійник

Чи потрібно знати історії мерців, коли ти гробар, патологоанатом чи, як Док, доставник тіл? Навряд чи. Пол Смінес зізнається, що доля пасажирів його не обходить: «За моєю спиною завжди лежали або трупи, або вмираючі. Я був водієм швидкої в горячих точках. Можна сказати, я таксист для мертвих».

У Львові, на парковці біля готелю, в наше «таксі» вмощується Кріс. Худий, майже два метри заввишки, із напівсивим довгим волоссям, він схожий на відьмака з однойменного серіалу. Раніше поляк Кріс був моделлю, виступав на модних подіумах Пекіна, Парижа та Нью-Йорка, зараз — знімає документальний фільм про поїздку Дока, з яким познайомився в Польщі, в таборі для українських біженців.

Перша зупинка — Світязь Волинської області, куди треба доставити тіло Віри, потім — Рівне, там чекають на прах Владислава. В салоні грає Red Hot Chili Peppers, водій киває в такт. Через піднесений настрій Дока складається враження, що він за кермом фургона з морозивом. 

Я — таксист для мертвих

Легко зрозуміти інтерес новоспеченого документаліста Кріса до історії Пола Смінеса. Коли чуєш про норвезького Харона, гадаєш, що подорож із ним — це роуд-сторі в дусі Джека Керуака, готовий сюжет для документального артхауса, повного філософських бесід під мінливі пейзажі за вікном.

Реальність інакша. За вікном — незмінна сірість, у голові — FM-репертуар української попси, в шлунку — печія від хотдогів. Робота Дока, у якій так кортить розгледіти химерну романтику, насправді мало чим відрізняється від роботи далекобійника. Смінес неодноразово зауважував, що йому бракує адреналіну. Втім, цього в його нинішній справі немає — катафалк норвежця ніколи не вʼїжджав до прифронтових зон.

Доставка скорботи

Перед Світязем автівка Дока несподівано зупиняється посеред хмелевого поля, біля автобусної зупинки, де нестерпно тхне сечею.

«Не можу приїхати у такому вигляді», — каже Смінес, знімаючи спортивну кофту й одягаючи білу сорочку з чорною краваткою. 

Зустріч із родинами — важка частина роботи. Смінесу вдячні, але зустрічають його нерадо. От і зараз: група чоловіків, яка очікує на труну з Вірою, помітно нервує. Угледівши камеру Кріса, двоє молодиків у чорному обурюються і затуляють об’єктив руками. Здіймається галас, один із хлопців стискає кулаки, але, побачивши Дока в краватці, з офіційними паперами, всі стихають.

Ніхто з присутніх не знає, як потрібно вносити труну з небіжчиком в дім, головою чи ногами вперед. Док невзмозі допомогти — досі він мав справу лише з кремаційними урнами. Хтось із родичів гуглить підказку в телефоні. Пол тим часом вперше бачить жінку, чиє тіло привіз: поруч із хлібом та свічкою на столі стоїть фотографія Віри.

Пол тихо прощається і виходить на вулицю. Для родичів небіжчика він, як сам каже, лише працівник сервісу. Його, мовляв, не запрошують до церемонії, як не запрошують листоношу до читання листа.

Док не ображається. Не чуйний до мерців, він раптом виявляє щиру чуйність до їхніх близьких. «Родичі — найбільш потерпіла сторона, — каже він. — Співчувати треба їм, а не мертвим». Здається, вперше за весь час автор несмішного стендапу «…мистецтво говоріння про емоції» заводить розмову про власні почуття.

Борг Пола Смінеса

‍Друга зупинка — у Рівненській області. Через кладовище «Нове» траурна процесія із семи автівок їде за білим електричним автобусом. У ньому — батьки загиблого, які ніжно, в чотири руки, обіймають картонну коробку з урною. 27-річного Владислава шукали 130 рятівників, були задіяні гвинтокрили, дрони та собаки. Тіло повішеного знайшли в лісі в Бйорна-фіорді. 

Смінес не може приховати гіркоти. Його старший син був трохи молодшим за Владислава, коли 11 років тому помер від передозування. Док повторює, що смерть — лише біологічний стан, а прах небіжчика — лише попіл. Але здається, і сам у це не вірить. Полу Смінесу дедалі важче вдавати нечутливого таксиста, що ладен возити будь-який вантаж, аби не нудьгувати вдома. Док зізнається, що із відчаєм уявляє колумбарій чи — гірше — випадкову шафу в чужоземному морзі, де зберігатиметься прах людини, яка ніколи не повернеться додому.

Прах Владислава повернувся додому, але те, що відбувається із цим прахом далі, норвежця не тішить. На кладовищі немає колумбарію — у виритій під труну могилі кремаційна урна виглядає винувато дрібною. Поруч тхне моторним маслом екскаватор. Щойно хтось із присутніх починає промову, водій машини заводить гучний двигун — слів не чутно. Чоловік, який намагається піднести вінок, грузне в багнюці, губить у ній черевик та продовжує шлях вже без нього.

Очевидного до пошлості порівняння Смінеса з Хароном важко уникнути, хоча підходи до роботи в них геть різні. Давньогрецький човняр перевозить душі лише тих померлих, чиї кістки поховані у могилах. Смінес перевозить тих, хто цих могил потребує. Втім, дещо їх справді ріднить — обидва працюють через борг. Харон має його перед богом мертвих, Смінес — перед самими мертвими, чиї потреби не захистить ніхто, крім близьких чи небайдужих, що розуміють їх, бо самі пережили утрату. 

Копачі ще наповнюють яму землею, коли процесія починає розходитись. Док та Кріс залишаються біля могили. Норвежець має занадто пригнічений вигляд навіть для такого дійства, як поховання. Вочевидь церемонія, заради якої були подолані тисячі кілометрів, у його уяві мала відбутися інакше. «That’s all? [Це все?]» — бурмоче він. Кріс його не чує — він знімає здалеку панорамний кадр: норвезький Харон, наодинці, поруч із хрестом.