2024-03-25
Фронт
переглядів

«Ми повертаємось такими, якими зуміли вижити на війні»

До війни Євген Шибалов працював журналістом, був кореспондентом  «Дзеркала тижня» в Донецьку. 2014 року залишив професію, щоб займатися гуманітарною допомогою переселенцям з Донбасу. В лютому 2022-го став добровольцем, звільняв Київщину. На позиції стрільця-гранатометника в складі 241 окремої бригади ТрО ЗСУ воював на Сході. Потрапив у полон, де провів півроку. Про війну Євген Шибалов розмірковує як про лотерею, де виживання не гарантоване нічим — але дотримання деяких правил підвищує шанси. У розмові з Life in War він розповідає, яких звичок набув під час служби, чим справжній бій відрізняється від баталій у кіно, що дратує військових у цивільному житті та чому гелікоптери є постійними героями його нічних жахів. 

У рубриці «Важкі спогади» редакція говорить із військовослужбовцями та військовослужбовицями про їхні особисті переживання, пов’язані з війною, та складнощі, з якими вони стикаються в цивільному житті. Відео розмов — на youtube-каналі Life in War.

ТЕКСТ:
ТЕКСТ та фото:
Поділитися
У цій статті
Про життя до повномасштабного вторгнення

У мене три брати й три сестри. Всього нас семеро, і я найстарший. Бути старшим братом у багатодітній родині — це значить часто підміняти собою батьків, які важко працюють, щоби утримувати стільки дітей. Дуже швидко для тебе між поняттями «любов» і  «відповідальність» ставиться знак рівності. Можливо, це не завжди правильно. Комусь це здається гіперопікою. Але це вже моя звичка на все життя. 

Наприклад, коли я вдався до гуманітарної роботи, я відчував відповідальність за людей на сході України, серед яких я виріс і провів своє життя. Коли йшов у військо, відчував відповідальність за кожну людину в країні.

Так вийшло, що за своє життя я двічі змінював професію, й обидва рази — через війну. 2014 року я залишив журналістику і став гуманітарним працівником, тобто допомагав цивільним, які постраждали внаслідок війни на Донбасі.

Почалося все з того, що біженці зі Сніжного приїхали й оселилися в студентських гуртожитках Донецького університету, адже біля їхнього містечка точилися бої — на Савур-могилі. Зараз всі навчені, знають, що таке тривожна валізка, а тоді люди просто тікали від війни — приїхали, не взявши із собою нічого. Мені особливо запам'яталася жінка, що приїхала в самому домашньому халаті й в одному капці, бо другий вона загубила дорогою. Тоді я зі своїм братом і кількома друзями зробив те, що на нашому місці зробила би будь-яка нормальна людина. Ми просто зібрали по кишенях, що в кого було, поїхали в супермаркет і купили їм хоча б їжі, води та памперсів. І ці люди почали своїм товарищам по нещастю передавати наші телефони. Дуже скоро ми зрозуміли, що або ми припиняємо цим займатись, або ми робимо це своєю новою професією. 

Я займався гуманітарною роботою аж до 2022 року. Спочатку моє завдання було в тому, щоби залучити до роботи на сході України ООН, Червоний Хрест та інших великих гравців — на початку літа 2014 року з безпекових міркувань вони боялися заїжджати на Донбас. Тобто я робив усе від мене залежне, щоб пом'якшити страждання цивільних людей на сході України. А також робив усе, що я можу, щоб наблизити встановлення миру, бо до останнього вірив, що це можливо невоєнними способами. Що це можливо через дипломатію, переговори, діалог, компроміси тощо. Але 24 лютого 2022 року довело, що я був дуже сильно неправий у цьому, бо врешті все вилилося у повномасштабну війну. І в перший же день цієї війни я вступив добровольцем до лав Збройних Сил України. Як людина, яка ніколи не служила і не мала воєнного досвіду. Звісно, щоб опинитися в піхоті солдатом.

Про виживання на війні

Мій позивний — Лось. У перші дні війни ми не мали ні форми, ні просто зимового одягу. Кияни надали нам теплі речі. Мені дісталася шапочка, на якій був принт із таким веселим мультяшним лосем. Вже наприкінці дня ніхто з побратимів інакше мене не називав. 

Я наївно думав, що трошки краще готовий до війни, ніж більшість хлопців, які прийшли добровольцями. Я жив у Донецьку, потрапляв там під обстріли. Думав, я в чомусь морально краще підготовлений до війни. Але ризик стати випадковою жертвою — це одне. А от коли ти власне мішень, це вже зовсім інше. 

Людина, яка, здавалося б, мала якісь гострі ситуації у своєму мирному житті, ніколи не знає, як вона поведеться в бою. Бо тут спрацьовують якісь глибинні інстинктивні реакції, які неможливо передбачити. Тобто допоки людина не побуває в бою, вона не знає, який з неї солдат.

Першим на війні гине лінивий. Той, хто лінується зробити все як слід. Лінується нормально закопатися, лінується вибрати позицію — обладнує собі окопи там, де земля м'якша, а не там, де це доцільно. Такі солдати часто лінуються носити бронежилет, лінуються зайве перевірити, чи заряджена в них рація, зайве почистити зброю. Я бачив, як цілий взвод вимушений був просто відступити і на виході зазнавати втрат тільки тому, що в пацанів поклинило автомати. Вони були забиті брудом. Це все нібито прості речі, але часто саме від найпростіших речей на війні залежить питання життя і смерті.

Коли ти безпосередньо воюєш, ти війну якраз не бачиш. Ти її або чуєш, або відчуваєш. Якщо людина лежить обличчям донизу в окопі, то назовні в неї дивиться тільки одна частина тіла. Тому для мене тепер  «відчувати дупою» — дуже буквальний вислів. 

У самій війні навіть є такий своєрідний адреналіновий кайф. Люди на передовій, коли спілкуються між собою, — в них завжди на обличчях такі дурнуваті усмішки, ніби їм дуже весело. Я свідомістю розумів, що це просто адреналін, усіх штормить. Але збоку виглядає так, ніби, по-перше, пацанам дуже подобається, а по-друге, зрозуміло, що пацани вже трохи поїхали дахом. Але єдина можливість пережити це все — впасти в такий стан адреналінового сп'яніння.

Якось на моїй позиції ракета з гелікоптера влучила просто в окоп. Загинули двоє хлопців. Одного з них мені довелося збирати в спальний мішок, щоб хоч щось винести й віддати рідним на поховання. Це був дуже жорсткий досвід. Потім ця сцена приходила мені в нічних жахіттях. Але безпосередньо тоді я пережив емоційний параліч. Не було ніяких почуттів. Я не втрачав свідомість, не блював, поки збирав їхні рештки. Єдине, що я робив, — думав, що вони зробили не так. Чому їм так не пощастило? В чому вони помилилися? Що я маю зробити, щоб убезпечити себе від подібного? Я відчайдушно намагався винести з цього якийсь урок, щоби підвищити свої шанси вижити.

Фото: Максим Савченко.
Про полон

Це було, коли росіяни вже захопили Попасну і намагалися оточити кілька наших бригад у Сєвєродонецьку та Лисичанську. Нас перекинули з місією завадити цьому, не дати замкнути в котлі наших хлопців. Ми утримували лінію оборони на флангах, тримали дороги, що ведуть на Бахмут. Співвідношення сил було десятикратним не на нашу користь — й у людях, й у важкому озброєнні. На жаль, у якийсь момент ми були відряджені до іншої бригади, і офіцер тієї бригади припустився дуже прикрої помилки — залишив нас без зв'язку в критичний момент, саме тоді, коли ворог розпочав генеральний штурм наших позицій. Я раніше таке бачив тільки у фільмах про Другу світову. Я зрозумів, що до цього були не обстріли. Це вже все не рахується, бо на тебе повзе така суцільна стіна розривів артилерійських. Одна хвиля окопами прокочується. За нею — друга, третя, четверта. Потім безпілотник починає коригувати вже точно арту, міномети.

Було віддано наказ відступити, але через відсутність зв’язку отримали його не всі. Ще пів дня ми вчотирьох оборонялися, не знаючи, що залишились геть самі. До тих пір, поки не потрапили вже в повне оточення. На нас вийшла з тилу штурмова група, десь сорок десантників. І наш командир наказав скласти зброю через безнадійну ситуацію.

Десантники поводилися з нами нормально — не били, не принижували. Стало набагато гірше, коли нас передали російським спецслужбам. За пів року я пережив все — катування, побиття, спроби змусити мене зізнатися у воєнних злочинах, яких я не скоював, і ще багато чого.

Катують різноманітно. По-перше, цілодобово тримають із зав'язаними очима і не дають спати. Тобто приковують наручниками в такій позі, в якій неможливо заснути. А коли вже доходить до катувань — просто б'ють і дуже активно користуються при цьому електричним струмом. Не злазять з тебе, поки ти не розкажеш все, що знаєш. А далі ще й вмовляють, скажімо так, взяти на себе якийсь воєнний злочин фіктивний, щоб сісти до в'язниці на десять-двадцять років.

Ракета з гелікоптера влучила в окоп. Одного з побратимів мені довелося збирати в спальний мішок

У якийсь момент ти вже нічого не відчуваєш, навіть болю. Коли тебе б'ють струмом, ти просто з інтересом роздивляєшся блакитні іскорки перед очима. Тобі стає в принципі байдуже, що з тобою. Тобто свідомість повністю відсторонюється від того, що з тобою відбувається, тобі вже все одно. Вб'ють — нарешті посплю, відпочину. Якщо не вб'ють, значить, є шанс повернутися додому. І от вже коли мене довели до такого стану, тільки тоді від мене відстали, бо зрозуміли, що далі катувати немає сенсу. 

У СІЗО нас утримували в камері, де була антисанітарія. Я ніколи не думав, що клопи — це такі страшні істоти. Вони можуть не давати людині спати цілодобово. Ти прокидаєшся від того, що відчуваєш, як вони повзають по твоєму тілу під одягом. Як не заправляй одяг, вони все одно знаходять шпарину і повзають по тобі.

Щоб дотиснути психологічно, нас постійно принижували, відмовляючи в якихось базових побутових потребах. Одного разу нас не виводили митися півтора місяця. Влітку. Або в якийсь момент перестали приносити туалетний папір. Тобто робили все, щоб ми опустилися, втратили людську подобу,  перетворилися на безвольну худобу, в якої вже немає бажань, прагнень. Тобто вони роблять все для того, щоби полонені, яких повертають, були максимально небоєздатні, розчавлені психологічно. 

Я не маю ненависті тотальної до всіх росіян. Але в мене є чітке усвідомлення свого солдатського обов'язку — ті з них, хто прийшов на мою землю зі зброєю в руках, мають в цій землі залишитися. Я маю відчуття власної правоти в бою. Воно дуже підтримує. 

Фото: Ольга Кононенко.
Про подолання ПТСР

Коли я вже повернувся з полону, був в одній установі, де на вході треба було пред'являти посвідчення учасника бойових дій. Щойно я за ним потягнувся, солдат-охоронець сказав:  «Та не треба, я і так бачу по очах, що ти воював». Я здивувався, думаю: що таке він в моїх очах побачив? Згодом на контрасті помітив, чим відрізняється досвідчений солдат від недосвідченого. У того, хто воював, у погляді назавжди оселяється страх смерті.

Одне із шокових усвідомлень війні — це усвідомлення того, що ти можеш будь-якої миті загинути. Твій мозок відмовляється в це вірити. Думаєш: невже я народився, провів таке цікаве дитинство, про яке я так багато можу згадати, десь там вчився, працював, чогось досягав, когось любив, хтось любив мене, у мене були мрії, плани, цілі — невже це все може просто зараз від якогось дурного уламка металу обірватися? Як це можливо? Дуже важко прийняти думку про свою смертність. 

Вб'ють — нарешті посплю, відпочину. Не вб'ють — є шанс повернутися додому

Те, що називають ПТСР у військових, — це не розлад, це не хвороба. Це просто адаптація. Як у підручнику біології: будь-який живий організм, потрапляючи в певне середовище, починає до нього пристосовуватися, зокрема змінювати свої рефлекси, моделі поведінки, стратегію виживання тощо. На війні дуже хочеться вижити, і ми швидко перебудовуємося на нові умови. А от зворотний процес відбувається дуже складно та довго. А ми з цими набутими навичками виживання повертаємося туди, де вони не завжди є доречними.

З'явилася звичка постійно озиратися, контролювати все навколо. А ще з’явилась звичка діяти раніше, ніж думати. Якось мене роздратував звичайний алкаш на районі. Він був дуже занудний, про щось сперечався, хотів пожебрати гроші на сигарети, подихати на мене перегаром. І я не встиг подумати, що він мене дратує, як ударив його, й він лежав на землі. Я не запам'ятав момент, коли це відбулося. Я не приймав цього рішення. От вже тоді я зрозумів, що зі мною щось не так. І сам пішов до групи контролю бойового стресу в своїй частині. 

Дратують люди, які в тилу радикальніші, ніж військові на фронті. Вирішують, кому і яким треба бути патріотом, говорять від нашого імені. Іноді дратує велика кількість молодих чоловіків на вулицях. Бо я тоді питаю себе, як так сталося, що одні люди відчувають свою відповідальність за Україну, а інші — якось не дуже і нікуди не поспішають. Страшенно чомусь почали дратувати п'яні люди. От прям до рукоприкладства.

Фото: Максим Савченко.

Я вважаю, що психологічна реабілітація необхідна кожному, хто повертається із зони бойових дій. Добрі новини — самі військові починають це усвідомлювати. Це вже більше не вважається ознакою слабкості. ПТСР — це не ознака слабкості, а ознака сили, бо його набувають там, куди інші йти бояться. Військовим потрібна допомога в тому, щоби психічну травму перетворити просто на досвід, до якого можна ставитися спокійно, без емоцій. За те, що наша розмова стала можливою, треба щиро подякувати українським лікарям, які опікувалися мною аж рік поспіль. Впоратися з цим самостійно — мегаскладно.

Після повернення я не міг спати, а потім навчився і не дуже цьому зрадів. Бо все це я почав заново переживати в своїх снах. Бої, полон. Одними з постійних учасників моїх кошмарів завжди були гелікоптери. Коли по нас стріляли артилерією, це було страшно, але я розумів: якщо не полінуватися як слід обладнати собі позицію, то ти вцілієш. А в пілота гелікоптера ти як на долоні. Він стріляє дуже прицільно. А якщо в тебе немає ніяких зенітних засобів, ти нічого цьому не можеш протиставити. Поки над тобою кружляють ці срані вертушки, найбільше гнітить відчуття, що ти нічого не можеш вдіяти.

Вже після лікування, перед поверненням на службу, я проходив медичну комісію, і в Центральний військовий госпіталь в цей час почали доставляти поранених гелікоптерами з-під Бахмута. Коли я почув свист гвинтів, то просто сховався під найближче дерево і не виходив звідти дві години. Я розумів, що це наші, але пересилити себе і вийти з-під укриття я не зміг. Підозрюю, що цей страх зі мною назавжди.

Зараз я пишу книгу про свій досвід. По-перше, так мої нічні жахіття перетворюються просто на текст, і мені стає набагато спокійніше від того, що я з себе щось таке чорне, травматичне, болісне скинув, позбувся його.
А по-друге, я вважаю це своїм обов’язком перед товаришами. Я дуже хотів би лишити свідчення учасника цих подій, розказати не тільки про себе, але й про тих, хто був поруч зі мною. Бо я дуже боюся, що після цієї війни ми знову впадемо в період такого творення міфу про нашу звитяжну історію, і реальні люди, реальні факти, реальні історії почнуть підмінюватися пропагандистським міфом. Щоб цього не сталося, я хочу лишити свої спогади безпосереднього учасника всіх цих боїв.

Поділитися
Аби аналізувати трафік та уподобання читачів, Life in War використовує cookies.