Після кіборгів

Десять років тому Сергій Лойко був видатним хронікером російсько-української війни. Саме Лойко — власник російського паспорта й американської прескарти — став єдиним іноземним кореспондентом, якому вдалося потрапити до обложеного Донецького аеропорту. Зроблені ним фотографії «кіборгів» облетіли світові медіа та набули культового статусу. Написаний ним документальний роман про пережиті події був номінований на головну українську літературну премію — імені Тараса Шевченка. Лойка дивилися, читали та слухали. В Україні та за кордоном. 2015 року в одному з інтерв'ю він порівняв російську армію з орками — і порівняння прижилося.

Чіпке око Лойка, його письменницький хист і впізнаваність так потрібні зараз, коли увага до українських подій згасає. Куди він зник?  

Почуття місця

Сергія Лойка не влаштовує запропонований офіціантом стіл. Репортер сідає подалі від вікон, ближче до кута. Лойку 71 рік. Широкі плечі, сива борода, куртка в піксель. З його появою компанія за сусіднім столиком починає говорити тихіше. Півгодини до Лойка не підходить офіціант — вочевидь, просто не наважується перебити його розповідь.

Лойко говорить про те, на чому знається, — про репортерство. Він завжди опинявся на місці подій наперед. До Іраку він прибув за три місяці до того, як американські винищувачі почали бомбити Багдад. У 2013-му, коли Майдан ще тільки формувався, Лойко вже мешкав у готелі «Дніпро» на Європейській площі.

Це не журналістська вдача — це підхід. Його суть, пояснює Лойко, у тому, щоб вчасно «помітити іскру в сіні», швидко добігти до осередку займання, а потім терпляче чекати, коли рвоне. Сам він порівнює себе зі словенським баскетболістом Лукою Дончичем — неквапливим гравцем, який має розвинене почуття місця: де вчасно підхопити м'яч, де блокувати суперника, де зробити кидок.

Лойко правильно розрахував траєкторію м'яча — прибув в Україну до вторгнення, — але так і не вступив у гру. За два роки він не написав резонансних репортажів і майже перестав давати інтерв'ю.

Забуті війни

Лойко народився у Москві, вчився на викладача англійської. Працював вантажником у річному порту, робітником на годинниковому заводі, викладав в університеті. У 1988-му був перекладачем Арнольда Шварценеггера на зйомках фільму «Червона спека». Через ту саму компанію, яка найняла його супроводжувати голлівудську зірку, влаштувався перекладачем у Associated Press. Так Лойко почав писати та фотографувати. В 1993-му році на шпальтах Los Angeles Times вийшли його перші воєнні репортажі з Нагірного Карабаху. 

Лойко запевняє, що загалом на війні не так складно вижити, як здається. Складніше — якщо ти репортер. Робота змушує йти на ризик. Так було у Таджикистані, на Памірі, коли редакційне завдання вимагало терміново рушати в дорогу: втомлений водій заснув за кермом і завів машину в крутосхил (автівка декілька разів перевернулася і стала на коліса в декількох метрах від бурхливої ріки). Так було в афганському вілаяті Панджшер, де Лойко опинився в недружньому гурті моджахедів — журналіста приставили до стінки та п'ять хвилин стріляли то в повітря, то під ноги (але потім відпустили). Чи в Чечні, коли Лойку довелося вибігти з-під укриття і голосувати на дорозі, щоб його підібрало БМП і вивезло подалі від снайперських позицій.

Лойко перераховує: Нагірний Карабах, Абхазія, бої в Тбілісі, дві Чечні, збройні сутички під час революції в Румунії… Подібно до маркесова полковника Ауреліано Буендіа зі «Ста років самотності», який забував, у скількох війнах брав участь, Сергій Лойко силиться пригадати кількість власних походів — їх чи то 20, чи то 25. Утім, на відміну від Буендіа, що втомився від війн, у 2014-му Лойко збирався ще на одну.

Правильний час, правильне місце

Війна на сході України у 30-річній кар'єрі Сергія Лойка стала  водночас злетом і падінням. Сам він говорить про це як про факт: «Через цю війну я став відомий — і втратив усе».

2014 року, без журналістської акредитації, лише зі спальним мішком, Лойко приїхав до селища Піски Донецької області. Тут формувалася колона українських БМП перед кидком до вже напівзруйнованого Донецького аеропорту, де тримали оборону 200 українців. Лойко вмовив бійців узяти його із собою. Поїздка тривала під барабанний дріб куль, що били в броню.

Лойко виявився єдиним іноземним журналістом в аеропорту, але для деяких захисників він був насамперед росіянином. Стати своїм, каже він, допомогли анекдоти, військові байки і вміння працювати так, щоб не плутатися під ногами. Найцікавіша і водночас найважча частина роботи військового кореспондента, каже Лойко, — розмови з людьми. Вони завжди балакучі, бо знають, що можуть от-от загинути. Чотири дні в Донецькому аеропорту, проведені Лойком із «кіборгами», минули ніби в бесідах зі смертниками — ніхто не сподівався вийти живим. Згідно Міністерству оборони України, загинуло 96 військових (у т.ч. п'ять Героїв України), чотири — зниклих безвісти (із них один, вірогідно, зрадник), триває ідентифікація рештків ще одного бійця. 

— Уяви, — каже він. — Ти на березі фінського озера Кууcвесі, ловиш рибу. І навколо немає інших рибалок. Ти сам-самісінький. Це цинічно, але я радів, що опинився у потрібному місці в потрібний момент і був єдиним іноземним репортером. Потім я шкодував, що вирішив вибиратися і не провів із кіборгами більше часу. Але я хотів врятувати відзнятий матеріал, я був певен, що отримаю Пулітцерівську премію.

Її Лойко не отримав, але був нагороджений премією Overseas Press Club’s Bob Considine Award, другою за значущістю після Пулітцера. Проте, як вважали колеги з Los Angeles Times, в Україні Лойко перестав бути журналістом. 2014 року в інтерв'ю радіостанції «Эхо Москвы» Лойко порівняв російських солдатів із орками. Американська редакція визнала такі висловлювання непрофесійними. Як і його тексти, які вже не приховували симпатії автора до українських бійців і ворожості до росіян.

Лойко каже, що редактори «кастрували» його матеріали з України: загладжували гострі грані, купірували випади у бік Росії. За його словами, в редакції знали, що на Донбасі немає «повстанців», але політкоректність вимагала називати російських солдатів Russian-backed separatists («підтримуваними Росією сепаратистами»).

Редактори перестали вказувати у статтях авторство Лойка, потім відсторонили на рік і зрештою звільнили під час масштабного скорочення штату. На прощання йому натякнули, що перебування в Україні змінило Лойка як журналіста — і не на краще. 

Частина роботи військового кореспондента — розмови з людьми. Вони завжди балакучі, бо знають, що можуть от-от загинути

Навесні 2014 року Сергій Лойко висвітлював бої за Слов'янськ, коли його дружині Анастасії діагностували рак. Повернувшись, він відвіз її на лікування до Ізраїлю, але на той час лікарі були вже безсилі. Поховавши дружину, Лойко втратив страх та інстинкт самозбереження. Як сказав один із його колег, за фотографіями Сергія було видно, що «автор шукає власну кулю» — знімає бій впритул, мало не на лінії вогню. Перше правило військового репортера — будь-що вижити. Лойко почав їм нехтувати. 

2017 року Лойко оселився в Києві. Втративши аудиторію LA Times, він взявся за написання романів (один з них, «Аеропорт», наразі адаптують під сценарій фільму) та зйомку документальних серіалів, але перестав регулярно публікуватися у західних медіа. Лойко каже, що розпочати роботу з іншим великим виданням було важко — позначався штамп «необ’єктивний військкор».

Старим тут не місце

Початок березня 2022 року, Лойко знімає окуляри й усміхнено дивиться в камеру, відповідаючи на питання журналістки Voice of America. Він, у стані погано приховуваної ейфорії, стоїть по пояс в українському окопному бруді, з-під синьої куртки визирає бронежилет, зап'ястя лежать на АК-47. Йому 69 років, він вже знає, що хворіє на рак. Це його перша війна не як журналіста — і цей статус йому явно до вподоби.

24 лютого 2022 року Лойко попрямував до військкомату Печерського району Києва. По зброю він прийшов не з американським, а з російським паспортом. На противагу громадянству країни-агресора взяв із собою роман «Аеропорт», присвячений «кіборгам». Книга, каже Лойко, стала чимось подібним до заявки на візу. Побачивши фото автора на палітурці, військком зателефонував наверх — «візу» було ухвалено. Знайшовся й командир, поціновувач книги, який покликав Лойка у свою бригаду.

У 2022 році тривав уже запущений процес — відмирання в Лойку військового кореспондента.

— Жодну війну, яку бачив, я не міг назвати своєю. Війна в Україні — моя, і я не мав права бути тут як відсторонений журналіст. Я вперше був щасливий, що я військовий і що стрілятиму у ворогів, яких ненавиджу, — каже він.

Добрі новини полягали в тому, що Лойка взяли до ТрО. Погані — в тому, що сам Лойко розумів: для бою він застарий. Як кореспондентові йому дісталося надто багато війни, як військовому — три тижні в багнюці, псячий холод, очікування, очікування, очікування. Дні минали в ритті окопів на підступах до Ірпеня та Броварів, гарячкового читання новин і нудьги.

Чи зміг би Лойко стріляти у ворога, якщо довелось би? Цього не знає ніхто, але готовність до цієї війни з’явилась у нього раніше, ніж у багатьох її учасників. Лойко сказав усе про Путіна та його «орків» іще 2014 року, найгірші з передбачень журналіста збулися, тож тепер він небагатослівний: Росію треба перемогти. 

Але війна, в якій Лойко волів би взяти участь, трапилася, коли на неї вже немає сил. Незабаром після мобілізації він звільнився зі служби. Тепер раз на місяць Сергій Лойко їде на фронт, де знімає портрети військовослужбовців. Утім, його вже не тягне до місць на кшталт Часового Яру чи Серебрянського лісу.

— Мені 71 рік, — каже Лойко, — у мене метастази в легенях, я, напевно, скоро помру — я зрозумів, що не можу лишатися на вістрі подій.

Він каже, що хотів би померти українцем. Влітку 2022 року, коли український паспорт пообіцяли росіянину Олександру Невзорову, що жодного разу не наближався до фронту, Лойко звернувся до керівника Офісу Президента України Андрія Єрмака та його радника Михайла Подоляка із запитом про українське громадянство. Подоляк, за словами Лойка, запевнив, що допоможе, але так і не передзвонив (редакція Life in War надіслала в ОП запит щодо отримання громадянства Сергієм Лойком, але на момент публікації відповіді не отримала).

Через власні переконання, каже Лойко, він втратив усе. Колись він грав як Лука Дончич, баскетболіст із розвиненим почуттям місця. Тепер, як і раніше, Лойко бачить, куди летить м'яч і де його можна підхопити. Але не підхоплює, бо дивиться змагання з глядацького місця.