Журналісти, які документують воєнні злочини Росії в Україні: «Ми працюємо для майбутнього, якого поки не можемо передбачити»
Статтю перекладено з англійської, оригінал опубліковано у виданні Vox Europe.
Українські журналісти документують воєнні злочини, поки російська агресія триває. Для них збереження свідчень вцілілих — це спосіб домогтися справедливості, а також формування пам’яті про цю війну, яка змінила їхні життя також.
Восени 2022 року коли Харківщину тільки-но звільнили від російської окупації, українська поетка і письменниця Вікторія Амеліна приїхала до села Капитолівка поблизу Ізюма на Харківщині. Там вона знайшла і викопала з землі щоденник іншого письменника, Володимира Вакуленка. Автора дитячих книжок окупанти розстріляли. Його тіло згодом знайшли в сосновому лісі, що став місцем масового поховання. Вакуленко встиг закопати свої рукописні нотатки в садку.
«Володине послання врятоване, навіть якщо завтра примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну», — написала Амеліна в передмові до книжки Вакуленка. Всього лише за кілька днів після презентації цієї книжки на книжковому фестивалі в Києві Вікторія Амеліна вирушила в чергову поїздку на схід України. Коли вони вечеряли в ресторані в Краматорську разом із групою з Колумбії, в будівлю влучила російська ракета. Вікторія не наступила на міну, однак її вбила інша російська зброя. Їй було 37.
Я документую воєнні злочини в рамках The Reckoning Project — ініціативи, започаткованої українськими та міжнародними журналістами, юристами й аналітиками. Мене завжди цікавило, як мої колеги осмислюють свою роботу, що саме залишається з ними після розмов з уцілілими, як дбають про себе та що думають про травматичність такого досвіду. Книжка Амеліної «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» вийшла англійською, італійською та французькою. Мене вразила думка про те, наскільки життя людей, які документують цю війну, переплетене з самими її подіями.
Я постійно ставила собі питання: а що дає їм силу продовжувати цю роботу у настільки складних умовах? Певно, так само часто, як це роблять мої колеги-дослідники, питаючи у свідків воєнних злочинів, що саме допомогло їм витримати пережите.
«Я прагнула докопатися до суті цих атак»
Ангеліна Карякіна згадує розмову, яка відбулася в Лабораторії журналістики суспільного інтересу в перші дні повномасштабного вторгнення. Команда говорила про те, що найважливіше вони могли б робити, як журналісти? «Ми будемо документувати воєнні злочини», — сказала Наталка Гуменюк, подруга й колега Ангеліни, з якою вони колись заснували Лабораторію.
Ця громадська організація співзаснувала проєкт The Reckoning Project разом з американською журналісткою Джанін ді Джованні та британським письменником Пітером Померанцевим.
Мета проєкту — фіксувати воєнні злочини відповідно до певної методології і водночас робити видимими для суспільства історії тих, хто вцілів, створюючи репортажі, фільми й інші медійні формати. Усе це щоб домогтися справедливості і в звичайних судах, і, скажімо, в судах громадської думки.
Ангеліна водночас була також генеральною продюсеркою новин Суспільного. Її власний будинок під Києвом понад місяць перебував під російською окупацією. Його звільнили після відступу російських військ з півночі України. Слід від куль, що залишився у спальні Ангеліни, був сам по собі доказом того, що російські солдати перебували всередині.
Ангеліна документувала воєнні злочини на Київщині, їздила до Бучі, аби на власні очі побачити тіла цивільних, розстріляних просто на вулицях, щоб почути свідчення очевидців. Те, що вона бачила це на власні очі, чула сама, допомагало спростовувати російську пропаганду, коли доводилося коментувати події для іноземних медіа.
Разом із новинами про звільнену Київщину тієї весни щодня надходили новини з Маріуполя. Російські бомби методично нищили місто, в якому цивільні опинилися в пеклі. Однією з найстрашніших новин стало повідомлення про російський удар по пологовому будинку. Цей епізод було показано у документальному фільмі «20 днів у Маріуполі», що отримав кінопремію «Оскар».
Ангеліна почала записувати свідчення людей, які виїжджали з Маріуполя. Саме під час цієї роботи вона дізналася, що вагітна.
«Я відчувала, мов мене б’ють по обличчю», — так вона описує свій стан, коли читала про чиєсь поранення або смерть. «Я хотіла докопатися до суті того, що саме робить Росія, яка її тактика. Мною рухало це, а не емоції», — каже вона.
Щоб впоратися з тривогою і стресом, журналістка вирішила зосередити своє дослідження на тому, як відбувалися російські обстріли лікарень та пологових будинків, але не лише в Україні, а й у попередніх російських війнах — у Чечні та Сирії.
Записуючи свідчення людей, які бачили російські бомбардування лікарень у Грозному та Алеппо, Ангеліна хотіла зрозуміти, чи було це певною тактикою, а якщо так, то якою була мета цих дій.
«Це було навмисно. Люди можуть залишатися в оточеному місті, навіть якщо там не працюють інші служби, однак якщо в місті немає лікарні, воно стає непридатним для життя, мешканці тікають. Саме так росіяни змушують людей скоритися».
«Робота витягла мене з цього стану»
Олег Батурін долучився до команди документаторів воєнних злочинів після того, як у березні 2022 року його самого викрали й незаконно утримували.
До російського вторгнення Батурін понад 20 років працював місцевим кореспондентом у Херсонській області. Коли Росія анексувала Крим і окупувала частину сходу України, він також працював на півострові, розслідував збиття рейсу MH17 контрольованими Росією сепаратистами.
Як журналіст-розслідувач, Олег став очевидною мішенню для окупаційних сил. У кожному захопленому місті й селі ті мали чіткий план: усунути місцевих лідерів, активістів і журналістів або схилити їх на свій бік.
У березні 2022 року Олегу зателефонував давній знайомій і попросив зустрітися. Олег вийшов з дому в Каховці, пояснивши дружині, що якщо не повернеться за 20 хвилин, значить, із ним щось сталося.
Його лихе передчуття справдилося. Просто на вулиці його схопили кілька озброєних чоловіків у військовій формі й балаклавах. Олега били й залякували. «Ми можемо засудити тебе до страти», — згадує він у фільмі про переслідування журналістів на окупованих територіях.
Олег провів тиждень у похмурій і холодній камері. «Ти більше нічого не писатимеш», — казали йому люди, які його утримували.
Ймовірно, його звільнили через розголос і через те, що система репресій на щойно окупованих територіях тоді ще не була добре налагоджена. Олегові та його дружині знадобилося три дні, щоб виїхати з окупації через 33 блокпости, які російські військові виставили на дорогах.
Уже через місяць після звільнення Олег долучився до команди The Reckoning Project, документуючи воєнні злочини, скоєні в його рідному регіоні. «Ця робота допомогла мені розібратися у власних відчуттях, які виникали після ув’язнення, вона витягла мене з цього стану», — каже він тепер.
Після звільнення частини його рідної Херсонщини у 2022-му, Олег регулярно туди їздить, щоб записувати свідчення вцілілих від воєнних злочинів. Завдяки тому, що він добре знає місцевий контекст, йому вдається досягти того, що навряд чи могли б зробити сторонні. Місцеві мери, старости й фермери готові розповісти йому те, що поки не готові оприлюднювати через питання безпеки. Вони довіряють їх Олегові, аби він розповів про них, коли прийде час, тобто коли це стане безпечним для їхніх родичів, які досі живуть на окупованій території.
«Людям важливо, щоб їхню історію почули, щоб вона залишилася в колективній пам’яті й зрештою, коли прийде час, була оприлюднена. Вцілілі хочуть, аби інші знали, через що їм довелося пройти», — пояснює він.
Олег — публічна людина і сам продовжує давати інтерв’ю про власний досвід. У 2023 році він став важливим свідком у розслідуванні викрадення громадянина США на Херсонщині. Чоловіка катували й незаконно утримували четверо військових, пов’язаних із Росією.
Згодом Сполучені Штати вийшли з ініціатив, які розслідують російські воєнні злочини в Україні.
«Посібник із виживання в російському полоні»
Свідчення вцілілих важливі не лише для історії, їхня цінність практична. Українські прокурори, зокрема з Херсонщини, уважно стежать за публікаціями Олега. Задокументоване ним може стати підставою для відкриття проваджень проти ймовірних воєнних злочинців.
Ця робота має й нагальну цінність: вона може допомогти родичам зниклих людей встановити їхнє місце перебування. Часто, коли Олег говорить із кимось про чиєсь ув’язнення, він може дізнатися про людину, яку розшукують, і передати критично важливу інформацію рідним. Часом це чи не єдиний спосіб для сім’ї дізнатися, що сталося або де росіяни тримають рідну людину.
Слова Олега перегукуються з роздумами Ангеліни про те, як можна використовувати свідчення.
«У мене є друзі, які побували в російському полоні ще у 2014 році. І я раптом усвідомила, що розмови на моїй кухні стали своєрідним посібником із виживання — способом ділитися досвідом про те, як вижити в російському полоні», — каже Ангеліна. Вона додає, що зрозуміла: хоче передати ці знання наступним поколінням.
Ангеліна підсумовує: «Розумію, це звучить дико», – але якщо подивитися на історію України, це вже не видається таким дивним. Я одразу бачу паралель із дисидентами та політв’язнями радянських часів. Ідея створити такий посібник з виживання вже не здається такою неймовірною, як раніше.
Цю думку про те, наскільки російські воєнні злочини подібні на досвід, через який пройшли українці в ХХ столітті, я почула і від іншої колеги – Ганни Мамонової. Значна частина її роботи як документаторки воєнних злочинів — це запис свідчень про незаконні ув’язнення та тортури на окупованій Херсонщині.
Ганна наголошує: її місія почалася не у 2022 році і навіть не у 2014, коли Росія вторглася до її рідного Луганська на сході України. Ще в університетські роки, на початку 2000-х, коли вона вчилася на факультеті журналістики, Ганна записувала інтерв’ю зі свідками Голодомору — великого голоду, організованого сталінським режимом у 1930-х роках, щоб підкорити українських селян. Людям, з якими вона тоді говорила, було понад 80 років.
Довга перспектива
Щоб уникнути вигорання, журналістам радять розмежовувати роботу і приватне життя. «Не приносити роботу додому» або принаймні не брати робочий комп’ютер до спальні. Але в житті це не так вже й просто.
У липні 2024 року Росія завдала ще одного масованого удару по Києву. Ракети влучили в дитячу лікарню «Охматдит», частково її зруйнувавши. Ще одне влучання було в клініку репродуктивної медицини в іншому районі столиці. У цій клініці розташовувався офіс батька Ангеліни. Коли вона приїхала на місце удару, побачила величезну діру. Справжнє диво, що він вижив.
У наступні місяці Ангеліні довелося використати всі свої знання про травму, щоб допомогти батькові, який за один день втратив кількох колег.
«Як таке можливо, що ще хвилину тому вони були тут, обідали — і раптом їх немає?» — весь час повторював він. Ангеліна каже, що попри всі її спроби допомогти йому, використовуючи свої знання, найбільше радості її батькам приносив час, проведений із онуком.
Дослідники воєнних злочинів мають власні відповіді на запитання, як піклуватися про себе. Перше правило — продовжувати робити свою роботу. Друге — не забувати для чого вони це роблять.
Ця мета може виглядати по-різному. Ми документуємо свідчення очевидців для судів, які вже відбуваються в Україні та за кордоном. У квітні 2024 року громадянин України, якого катували на окупованій території, за підтримки команди The Reckoning Project подав кримінальну скаргу до Федерального суду Аргентини. Аргентина є однією з країн, які мають практику застосування принципу універсальної юрисдикції для розгляду міжнародних злочинів, скоєних будь-де у світі. Кілька інших держав також розпочали свої розслідування, а Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та ще кількох росіян.
Водночас суди — не єдина мета, і справедливість відбувається не лише там. Те, що історії вцілілих звучать у медіа, документальних фільмах чи на сцені, — це теж один із вимірів справедливості. Ще один спосіб — меморіалізація, збереження пам’яті про ці події, про досвід людей, які їх пережили зокрема й для історії.
Таке розуміння власної мети своєї роботи сформулювала Вікторія Балицька, ще одна журналістка, яка документує воєнні злочини, зокрема викрадення, тортури та атаки дронами по цивільних: «Є речі, які ми мусимо робити, не надто думаючи про майбутнє. Можливо, наша робота допоможе сформувати нову рамку справедливості у світі. У будь-якому разі ми маємо робити цю роботу, пам’ятаючи про довгу перспективу. Це може бути майбутнє, якого ми поки що не можемо передбачити», — каже Балицька.
Документування як відповідь на масове насильство
«Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» Вікторії Амеліної — це книжка про жінок, які документували російську агресію та воєнні злочини. Вона дає читачеві змогу зазирнути за лаштунки того, що думають і відчувають люди, які доносять світові правду про воєнні злочини Росії. Амеліна встигла завершити лише близько 60% рукопису.
Посмертна премія Орвелла для Вікторії Амеліної
Книжка Looking at Women Looking at War 25 червня отримала премію Орвелла за політичне письмо. «Це мемуари про війну, яка ще не закінчилася, і це могло б послабити їхню силу. Але від першого розділу до останнього образ жінок, які дивляться на війну, звучить невідступно й необхідно», — зазначило журі.
Український суд засудив до довічного ув’язнення чоловіка, який передав росіянам інформацію про ресторан у Краматорську, де Вікторія та іноземні колеги були в момент удару.
Суд також заочно засудив двох чоловіків, які викрали та катували Олега, за порушення законів і звичаїв війни, а також норм міжнародного гуманітарного права.
Щодня на окупованих територіях України злочини і далі відбуваються. Російські ракети, дрони й бомби щодня вбивають і руйнують життя українців і нищать інфраструктуру по всій країні. Так звані мирні переговори відбуваються в той час, поки по українських містах завдають смертельних ударів. Як-от обстріл Києва 24 квітня 2025 року, внаслідок якого загинули 12 людей, або обстріл Сум за тиждень до Великодня, в результаті якого загинули 35 людей.
Витримувати цю роботу без підтримки дедалі важче, але, за словами Ганни Мамонової, її робота стає ще важливішою, коли деякі політики втрачають орієнтири і називають миром те, що насправді є війною. Зміна міжнародного дискурсу про відповідальність Росії, за словами Олега Батуріна, емоційно впливає на нього самого. Він бачить, як змінюється і ставлення вцілілих. «Тепер я зустрічаю людей, які зневірилися. Вони втрачають сенс того, аби свідчити». Це аж ніяк не означає, що вони налякані й хочуть забути.
Свідки воєнних злочинів і ті, хто їх пережив, і далі вимагають справедливості, а журналісти продовжують документувати ці злочини, пам’ятаючи про більшу мету. Як вони кажуть, ці свідчення потрібно збирати й зберігати незалежно від того, що відбувається саме зараз.
