Остаточна перевірка реальністю‍

Три роки тому, навесні 2022 року, троє співробітників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні — Дмитро Шабанов, Максим Петров і Вадим Голда — були затримані  в окупованих Росією Луганщині та Донеччині.

До того 24 лютого — у день повномасштабного вторгнення Росії в Україну — ОБСЄ різко припинила свою місію, саме тоді, коли присутність на місці була найбільш затребуваною. Організація заявила, що евакуювала своїх співробітників з України, але насправді національний персонал було полишено.

Громадяни України Дмитро Шабанов і Максим Петров працювали на окупованій території Луганської області після російського вторгнення у  2022-му.  Один був помічником із безпеки, інший перекладачем. Обидва мали офіційні документи, які мали гарантувати дипломатичний імунітет для представників спостережної місії.

У вересні 2022 року Петрова та Шабанова було засуджено до 13 років позбавлення волі за «державну зраду» та «роботу на американську розвідку». Вадим Голда отримав 14 років у Донецьку. Всі вироки винесені нелегітимними «судами» так званих сепаратистських республік. На початку 2025 року їхні справи були переведені під юрисдикцію російського кримінального законодавства після того, як Кремль проголосив анексію чотирьох частково окупованих українських регіонів.

Трьох чоловіків депортували до віддалених колоній суворого режиму вглиб Росії, там жорсткі умови утримання, а людей знищують фізично й психологічно. Відомо про погіршення здоров’я Максима Петрова. Родині з Луганська складно передавати ліки до Сибіру. 

Цього року ми відзначаємо п’ятдесяту річницю Гельсінського Заключного акту, який заклав основу створення Організації з безпеки і співробітництва у Європі. У 2025-му саме Фінляндія головує в цій організації. Організації, яка часом виглядає безсилою, хоча в різні часи має і вплив. Це одна з небагатьох інституцій, які досі здійснюють моніторинг прав людини в Центральній Азії. 

Проте ув’язнення українських співробітників ОБСЄ також вказує на щось глибше про стан міжнародного права: інституції, покликані його захищати, не спроможні захистити власний персонал.ОБСЄ та Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловили офіційні заяви про «занепокоєння» через ці арешти. Та це не призвело ні до чого. 

Українські правозахисники документують російські репресії понад десятиліття. Спершу їхня робота здійснювалася в контексті Гельсінських угод, які принаймні закликали авторитарні режими  поважати права людини і її гідність. Після повномасштабного вторгнення українці переконалися: єдиний спосіб захистити людей на окупованих територіях — звільнити у силовий спосіб. Репресії проти місцевого населення в Бучі, Ізюмі, Херсоні припинилися лише, коли збройні сили України витіснили звідти російську армію.  Висновок єдиний: міжнародне право не зупиняє звірства. Воно не рятує життя. 

Упродовж багатьох років інституції на кшталт ОБСЄ здаються вихолощеними. Є спокуса розформувати їх. Адже ілюзія дії  — заяви, декларації, резолюції — може створювати небезпечне враження діяльності, коли насправді нічого не змінюється. 

Для нас, українців, які живуть у загостреній реальності, усе навколо автоматично проходить перевірку реальністю — цінності, ідеали, все те, що проголошуються в промовах з трибун по всій Європі.

Боротьба проти дає змогу вижити в короткостроковій перспективі. Шоб пробігти марафон, треба боротися за щось.

Але варто усвідомити і ту зміну політичної реальності, яку ми спостерігаємо зараз. Раніше боротьба з лицемірством була справою ідеалістів. Раніше автократи прикидалися, що дотримуються міжнародних правил. Тепер же вони хизуються тим, що їх порушують. Замість того щоб приховувати злочини, вони вчиняють їх стільки, що важко не загубитися і не почуватися безсилим, усвідомивши масштаб.

Міжнародний кримінальний суд зміг видати ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна за незаконне вивезення та переміщення українських дітей, зокрема, тому,  що президент РФ відкрито хизувався своїми діями  на російському телебаченні.

Новий очільник Білого Дому Трамп не лише не припиняє говорити про купівлю Гренландії, але й не виключає «воєнної опції». Президент США та ізраїльські посадовці відкрито обговорюють депортацію палестинців, яких мордують голодом в Газі.  Такі заяви вже не маргінес, а мейнстрим. 

Тож, можливо, звинувачення інституцій в лицемірстві не є чимось найгіршим? Можливо, лицемірство краще, ніж узаконення повного ігнорування верховенства права? Принаймні лицемірство удає, що щось має значення.

Торік я мала змогу представляти  студентам у Мексиці документальні фільми «The Reckoning Project» — ініціативи українських та міжнародних журналістів, юристів і аналітиків, які документують воєнні злочини. Зазвичай під час своїх виступів я озвучую офіційне число воєнних злочинів, зареєстрованих Офісом Генпрокурора України.  На той час йшлося про 130 тисяч, нині ця цифра – 167 тисяч.

Порушення прав  — вже не маргінес, а мейнстрим

Напередодні лекції я дізналася, що в Мексиці офіційно зниклими безвісти вважаються понад 111 тисяч людей. Що мали б сказати українські цифри далекій аудиторії? Відповідь мені допомогла знайти мексиканська колега: «Ми не маємо права звикати і нормалізувати порушення прав людини. В Україні, попри щоденні обстріли, ви документуєте злочини. У Мексиці немає війни, але люди перестали подавати заяви в поліцію, коли їхніх рідних викрадають».

Основний виклик, з яким ми стикаємося сьогодні, — це не суперництво ідеологій, а всеохопний цинізм. Нормалізація злочинів. Авторитарні режими наполягають: нічого не має значення, людина – безсила, а колективна дія марна. У такий спосіб вони намагаються делегітимізувати міжнародні інституції, зображаючи глобальну архітектуру безпеки нерелевантною. У чомусь вони мають рацію. Але чи маємо ми змиритися?

Неспровоковане вторгнення Росії в Україну оголило межі міжнародного права і показало недостатність безпекових гарантій, заснованих лише на багатосторонніх договорах. Їх має підкріплювати сила. Довіра до цих механізмів серйозно похитнулася, і, ймовірно, в майбутньому держави дедалі більше покладатимуться на конкретніші регіонально орієнтовані безпекові домовленості. Та попри всі недоліки, руйнування наявних організацій не допоможе. Приклад із закриттям USAID показує, як легко можна знищити інституції. Створювати щось нове в чинному контексті куди важче.

В інтерв’ю Михайло Вершинін, колишній український військовополонений і очільник патрульної поліції Маріуполя, який провів 123 дні в російському полоні та зазнав жорстоких тортур, сказав: «Я був би щасливою людиною, якби під час мого полону Женевські конвенції виконувалися хоча б на 10%». Його фраза — водночас і вирок, і прояснення — не тому, що вона демонструє провал правил, а тому, що нагадує, чим загрожує  їхня повна відсутність.

Тож замість того, щоб повністю відмовлятися від порядку, ми маємо зробити все необхідне, щоб змусити міжнародну системи, засновану на правилах бути дієвою.

На жаль, в наші часи  навіть найкращі дії продиктовані не утопічним баченням кращого майбутнього, але страхом перед найгіршим. Такий підхід навряд чи є ефективним. Боротьба проти дає змогу вижити в короткостроковій перспективі. Та щоб пробігти марафон, ми маємо боротися за щось.

Війна зробила українців практичними. Якщо завдання видається завеликим, непосильним, замість того, щоб бути паралізованими, краще братися за бодай щось і досяжне.

Тож, перш ніж обговорювати новий світовий порядок чи реформу міжнародних інституцій, чи можемо почати з чогось конкретного? Чи можемо зробити бодай щось? Чи може, приміром, ОБСЄ  хоча б домогтися звільнення своїх співробітників із сибірських тюрем?

Це й може стати справжньою перевіркою реальністю. Працюючи перекладачем для СММ ОБСЄ в Луганській області, Максим Петров паралельно вивчав міжнародне право. Після всього, що з ним сталося, саме він, імовірно, зможе дати нам найчеснішу відповідь на питання, чи те, чого його вчили, досі має значення.

Обкладинка: Реальна газета