«Не хотіла б, щоб з нього робили ікону». Як згадують Давида Чичкана?

Ганна Циба

Дуже дякую, що ти погодилась. Спочатку я автоматично подумала, що ти не захочеш говорити – не час, і не хотіла тебе турбувати. Потім ми з Оксаною Брюховецькою тепло згадували про Давида і вирішили, що було б дивно принаймні не запитати тебе. Я хотіла почати з питання: як ти з ним познайомилася?

Наше знайомство відбувалось у декілька етапів. Вперше я побачила його на відкритті однієї виставки – це було у Ботанічному саду, здається, наприкінці літа. Відкриття виставки Маші Шубіної було дуже креативним: на природі, з діджеєм. У якийсь момент там з’явився Давид зі своїм другом. Вони були вдягнені по-літньому, не по погоді (йшов дощ), відразу привернули увагу – виглядали дуже круто. Потім познайомилися ми вже на відкритті іншої виставки, де він брав участь десь через рік, напевно. У 2013 році, мені здається, в музеї Тараса Шевченка була виставка, яку курував Костянтин Дорошенко про аутизм. У Давида там була інсталяція: він лежав на ліжку і бачив сни – сни були відтворені в графіці, як завжди. От там ми випадково і познайомилися. А потім вже почали дружити, спілкуватись. 

У 2015 році я зустрічалася з іншим хлопцем, але ми поїхали святкувати Новий рік всі разом із Давидом. Потім у квітні того року я зі своїм хлопцем розійшлася – він знайшов іншу дівчину. Я, в принципі, була рада, бо мені вже дуже подобався Давид. Наше остаточне розставання з хлопцем сталося на дні народження у Давида (випадково так склалося). А вже десь в кінці літа ми з Давидом почали зустрічатись. Я нещодавно це детально згадувала, рахувала: якщо ми в серпні 2015-го почали зустрічатись, то 10 років до його загибелі ми були разом.

Перший раз я взагалі про нього почула по телевізору – мене це зацікавило. Я дивилася чорно-білий телевізор, у нас з батьками на кухні такий був, я тоді ще на першому чи другому курсі вчилася, була якась телепередача, здається, про батька Давида [художника Іллю Чичкана – ред], і Давида там теж показали у якомусь сюжеті. Він мені так сподобався на екрані!

Я просто для наших слухачів поясню: батько Давида – відомий український художник Ілля Чичкан, повна протилежність Давиду в підході до творчості, мені здається.

Давид колись піджартовував над батьком. У якийсь момент перестали спілкуватись. Коли Давид був маленький, батьки розійшлися – тато пішов до іншої жінки. Я не знаю, як тоді відбувалося їхнє спілкування, але вже коли Давид почав робити свою кар’єру, у 20 з чимось років, оці жарти й несерйозне ставлення до дискурсу, яке практикував Ілля (його тато), для Давида було неприпустимим. Він завжди серйозно ставився до того, що робив і у що вірив. Почуття гумору в нього було класне, але в публічному просторі він завжди був серйозний, дуже відповідальний. Тому Ілля міг щось перекрутити… Мені здається, останньою точкою стало, що Ілля в якомусь телесюжеті наплутав і сказав, ніби Давид не антифашист, чи то назвав його фашистом. Мені здається, на цьому Давид просто поставив для себе крапку. Для нього це було дуже важливо. Взагалі для їхнього покоління це було важливо. Покоління Давида і Нікіти Кадана – художників, які почали активно працювати і виставлятися десь 2004–2005 роки – це зовсім інші митці, ніж покоління 90-х, так звана Паркомуна, постмодерністи. Покоління Р.Е.П., Давид – це політичне мистецтво, критичне і концептуальне мистецтво на значно більш принциповому рівні.

Ми говорили з Оксаною Брюховецькою, і вона дуже тепло про вас як про пару говорила – про тебе як подругу, звісно. Вона кілька разів підкреслювала, що його політичні погляди, те, що він робив і декларував, приваблювали тебе не менше, ніж особисті почуття. Називала вас соратниками. Ти могла б так вас назвати?

Це так і було. І я звикла завжди ділити з Давидом його боротьбу, а він зі мною – мою. Єдине, що останній рік, коли він пішов воювати, це вже був рівень боротьби, який для мене трохи занадто. Я не готова отак просто взяти і піти туди, щодня власноруч зупиняти той морок, що лізе.

Але я одразу перед війною влаштувалася працювати на BBC. До журналістики я більше займалась культурою, а потім перейшла в новини. Ми їздили, знімали сюжети, під час війни працювали весь час. І коли треба було наблизитись десь до росіян, мені просто ставало (та й досі стає) не по собі. Не від того, що можна загинути – загинути можна всюди в Україні, і в Києві, де я живу, зокрема. Але саме відчуття наближення того мороку… Мені страшно. От мені страшно до них наближатися.

Коли приїжджала в Запоріжжя, я дивилась у бік Василівки, Енергодара, і думала, наскільки вони поруч – мені від цього було не по собі. А Давид, усвідомлюючи це все повною мірою, зміг. Це, насправді, велика місія захисника. Всі люди, такі як Давид – жінки, чоловіки, ті, хто пішли нас захищати, – надзвичайно сміливі люди. Бо вони, я ж кажу, своє життя перетворюють на те, щоб щодня власними руками буквально тримати цей морок там, на лінії фронту, щоб він не наближався до нас. Це сміливість, з одного боку, а з іншого – надскладна робота, найскладніша, яка може бути, бо вона дуже виснажує морально і фізично, перебувати там постійно, на позиціях. Якою б не була погода, там заїдають миші. Давид мені розповідав в останні всі виходи купу історій про те, як їх тиранили миші, як вони намагалися з ними співіснувати. Це вже інша історія… Просто це той рівень боротьби, на якому я вже не змогла бути поруч із ним. Коли він пішов воювати, все, що я змогла, – це підтримати його, спробувати бути для нього зоною психологічного комфорту: щоб він міг мені довіряти, щоб я не плакала, не тиснула на нього. Хоча зараз я про це шкодую.

Чому? Мені здається, тоді я могла б його якось повернути звідти – якби я це робила… Не знаю, маніпулювала, плакала, вимагала, щоб він повернувся. А я так дуже потихеньку, через рік, почала з ним ці розмови, бо побачила, що він уже дуже втомився. Я подумала: оце гарний момент, коли треба переконати його кудись перевестися – у нього зі здоров’ям різні трабли були. Останні наші розмови були про те, що, може, він зможе перевестися трохи далі. Але він говорив, що ні, це не варіант – людей в нас не вистачає. У травні його побратими загинули – мінометний розрахунок, троє, відразу були вбиті. З того ж взводу, звідки він був. Останнім часом він мені не дуже розказував, де вони і що конкретно відбувається. Але вже потім я зрозуміла, що там фронт відчутно сипався, на момент, коли він загинув, було дуже-дуже напружено. У розмовах я намагалась говорити про майбутнє чи про переведення, але він хотів будувати планів, мені здається. Він, напевно, бачив, наскільки все погано. Можливо, зараз ситуація змінилась – не знаю, але останній місяць був якийсь такий важкий. І щось відчувалось таке, насправді.

Коли це відбулося, для мене це був повний шок. Я і мама Давида говорили нещодавно, що ми були впевнені, що він повернеться. Я не могла собі такого уявити, чесно. Він загинув так швидко – минув тільки рік. Мені здається, я ще досі до кінця в це не повірила.

Яким чином ви поєднували його мистецтво і твій активізм, кураторство? Ви разом придумували проєкти? Як це виглядало?

Скажімо, я не мріяла ділити долю з художником, бо тоді або мусиш бути його музою, або продюсером. Людина-митець – це такий психоемоційний стан, досить специфічний. Просто коли я познайомилася з Давидом, інших варіантів не було, тому що окрім того тяжіння, коли відразу відчуваєш, що це рідна душа, було ще якесь неймовірне співпадіння у наших політичних поглядах, цінностях. Взагалі світоглядне.

До того, як він прийняв рішення піти воювати, ми намагалися все ділити порівну.

Як це в простому побутовому житті виглядало?

Коли ми познайомилися, Давид уже не був в антифа, як у юності. Ми не бігали по вулицях за фашистами, але розклеювали наклейки. Якийсь direct action на вулиці був, просто це не було пов’язане з насильством.

А так, ми просто намагались робити проєкти, якісь політичні висловлювання, які ми поділяли.

Я працювала в Центрі візуальної культури, і коли була Київська бієнале (перша, 2015 року), Давида також запросили. Я у тій бієнале не брала участі; вже у 2017 році курувала проєкт. Але тоді колективно Центр візуальної культури вирішив запропонувати Давиду персональну виставку – це мала бути перша персональна виставка в ЦВК. Запропонували саме Давиду, бо він був, мабуть, найбільш радикально лівим художником, хто на той момент був в Україні. Ми хотіли запросити саме його. Так почалась наша співпраця – плавна, спонтанна. А потім далі… Я просто велика прихильниця Давида, можливо, його найбільша фанатка. Мені дуже подобались його роботи – особливо періоду після Майдану. Він розкривався, розвивався. І мені досить дивно читати, коли люди пригадують Давиду якісь речі з його ранніх двадцятих років – ну, людина, якщо вона жива, розвивається, змінюється і це нормально. Давид розвивався постійно, розвивалася його техніка, він розширювався, з різними медіа працював, експериментував. Так само його погляди – звісно, коли тобі 20, ти дуже радикальний, молодий; з часом не те щоб стаєш поміркованішим, але бачиш більше відтінків. Давид став дуже толерантним, насправді. Він усе намагався якось так… Окрім фашизму, звісно – все намагався прийняти, зрозуміти, був відкритий до дискусії.

Що ще важливо в цьому соратництві – те, від чого я особисто кайфувала і чого мені дуже буде не вистачати (і вже не вистачає) – це дискурс. Бо з Давидом ти прокидаєшся зранку – і відразу в дискурсі. Тобто немає… Ну, звісно, була й буденність, ми там сперечалися через побут – у нас був такий момент – але потім ми зуміли вибудувати певну солідарність щодо догляду за домом. Вимоги до побуту в нас були різні, тому що Давид звик жити в майстерні, в такому хаосі, а я навпаки люблю порядок і радикальну чистоту. Тобто це було складно. Але все одно це ніколи не заважало перебувати в дискурсі – рівень нашого спілкування був непобутовим, глибоким і осмисленим. Можна було якісь ідеї, проєкти, новини, події обговорювати просто, щойно прокинувшись чи за сніданком. Ось так це відбувалось. І це така розкіш спілкування з Давидом, яку я завжди дуже цінувала і якої мені вже дуже бракує.

Ти, здається, написала, що в одній з ваших розмов ви обговорювали новини – про те, що нібито Росія пропонувала на переговорах?

Це в останній день, коли він отримав поранення. Буквально за годину до того ми з ним переписувалися.

Розкажи про цю розмову. Виходить, ви обговорювали новини, спілкувалися не просто «як справи, холодно, миші», хоча я розумію, що і про це..

Почалося з мишей: «Як там, статус по мишам?». У них на той момент миші дуже розплодилися. Є дуже класні відео, де Давид, Ляля (посестра, яка загинула в той день, коли він був поранений) і їхній третій побратим Бердаут – вони у своїй «норі», показують, як упіймали мишку. І, звісно, вони її не вбивали. У цьому відео – весь Давид… Видно, які вони всі милі люди в своєму ставленні до мишки: зловили, далі почалося обговорення, чи випускати її з пляшки, зробили дірочки для повітря. Давид їй каже: «Не переживай, мишко, це ще не смерть, ти просто тепер в нашій владі». Посестра каже: «Нічого, ми будемо тебе годувати». Далі вони обговорюють, зрізати чи не зрізати етикетку на пляшці –  Давид каже: «Давайте залишимо їй інтимний простір». Такі милі видосики. Ляля (його посестра) вела TikTok – у мене немає TikTok’у, але хто має, може подивитись, там є якісь відео з Давидом.

Я, до речі, окремо про Лялю хотіла тебе запитати – зараз запитаю. Але, повернуся до попереднього питання – тобто ви обговорювали ті новини про Донбас, і він теж із цього приводу висловився?

Так, висловився. Ми говорили про різне тоді – і про побутове, бо перед цим Давид приїздив у Київ, а ми з дитиною якраз поїхали в Європу – були сильні обстріли, ми не повернулися. Я дуже про це шкодую, бо ми могли ще з ним побачитись. А він там позбирав для нас деякі речі. Я намагалась з’ясувати, що він нам склав. Потім ці новини, я йому написала: «Ти бачив? Наступної п’ятниці буде зустріч. Жесть – Путін летить в Америку. Імперці обговорюватимуть нашу долю. Що ти думаєш?» Трамп казав, що Україні доведеться переглянути своє ставлення до територій, чимось поступитися. Давид відповів: «Я боюсь, що це про Донбас. Але Донбас – наш, я за нього воював, його не можна віддавати. Наші лінії оборони там. Популістський крок з боку Трампа означає, що лінія фронту просто посунеться, і ні в якому разі не можна цього робити». Давид провоював перші пів року на Донбасі, а потім їх перевели на Запорізький напрямок. Давид уже був у нашій 241-й київській бригаді. Спочатку їх прикріпили до бригади, яка воювала на Донбасі з 2022 року, а потім частково їх перекинули на Запорізький напрямок.

З твого дозволу хотіла запитати про Лялю. Нещодавно прочитала пост Жені Закревської – активістки, адвокатки, яка зараз служить – вона написала, що їй не вистачило імені Лялі в згадках про загибель Давида, бо вони були разом на одній позиції. Що ти про неї, про їхню дружбу можеш сказати? Їх троє було на позиції?

Мінімальний розрахунок – це троє людей. Я, насправді, з Лялею знайома не була. Давид почав разом із нею бути в розрахунку після того, як у травні загинули ті троє хлопців, про яких я згадала. Хочу зараз і про них сказати.

Їх звали Пух, Лео і Паша «Сєпар». Пух – легендарна постать, один із батьків-засновників веганського руху в Україні, в Києві. Пух і ще один товариш у тому ж взводі Давида – вегани вже 16 років – не просто вегетаріанці, а суворі вегани. У них специфічний раціон. Коли я передавала Давиду посилки, теж постійно були жарти про веганів. У них були веганські цукерки. Я, коли була в Європі, купила велике відро веганських желейних цукерок, щоб відправити. Але, на жаль, уже не встигла відправити Давиду цю передачу.

Пух, Лео – хлопці з Солом’янки. Паша був з Росії. Він колись переїхав в Україну, воював за нас, тому у нього був позивний «Сєпар». У Лео і Паші залишились діти, дружини, а у Пуха – мама. Коли ці троє хлопців загинули, для нього (і для нас) це був великий удар. Це був той момент, коли я почала дуже за нього переживати, бо до цього було уявлення, що ніби з ними все буде добре, у цьому взводі давно не було ніяких втрат.

Одна з причин, чому не було спільного прощання-поховання, – Ляля була з Харкова. Я знаю, що вона раніше служила в піхоті. Не знаю тільки, в якій бригаді чи батальйоні, як вона зрештою потрапила в мінометний розрахунок у 130-й батальйон. Але я про неї знала давно. Коли Давид тільки прийшов, вона вже там була. Вона і ще інша посестра. Давид завжди дуже пишався, що в них є посестри і що вони такі круті дівчата, які виконують цю пекельну роботу, все це терплять. І в Лялі – я відмічала для себе, коли він скидав якісь фото, відео з ними – вона завжди була з манікюром і макіяжем. Не знаю, як їй це вдавалося. Я в Києві так не ходжу, але вона завжди була. В неї завжди були якісь луки.

Після того як загинули Пух, Лео і Паша, у них відбулася рокіровка, Давид потрапив у трійку з Бородою і з Лялею. Раніше вони разом, наскільки я знаю, не воювали. Це була нова ера – останні три місяці життя Давида, коли він служив із Лялею. Він дуже багато про неї розказував, вона його дуже надихала, і він наводив її як приклад для всіх наших друзів, товаришів у Києві. Коли приїжджав, то намагався агітувати людей іти служити, приєднуватися до них. Взагалі, його останній пост у соцмережі – він запрошує всіх до себе у взвод, написав: «Не зволікайте».

То був FPV-дрон з оптоволокном – той, що його не можна було РЕБом зупинити. Ляля і Давид були біля міномета, і по них був або скид з дрона, або він розірвався – я вже в деталях не розбираюся. Ляля загинула на місці, а Давид мучився ще 12 годин. Спочатку він сам відповз, потім побратим на місці надав допомогу, потім підбіг медик. У нього серце вперше зупинилось ще там – від крововтрати. Я вже потім, коли побачила його тіло, зрозуміла – дуже страшні поранення, одна нога взагалі… Багато дрібних уламків всюди, і в шию потрапило. Я так до кінця і не зрозуміла, що саме спричинило його смерть уже в лікарні, але, напевно, все-таки велика втрата крові. Принаймні те, що я бачила на нозі – з таким довго не живуть. Хоч і наклали турнікети, але – розумію, що він втратив багато крові. Поки у стабілізаційному пункті йому перелили, видно, відбулись якісь зміни. Вдруге серце зупинялось уже на під’їзді до лікарні. Його знову запустили, але до ранку він, на жаль, помер. Ляля, виходить, померла напередодні, 9 серпня, Давид був ще живий у лікарні. Тому нас, власне, і сповіщали в різні дні. Командир мені сказав, що посестра теж загинула, але можливості прощатися разом із ними не було. Її ховали в Харкові, там її родина. І це, власне, про її мотивацію: вона казала, що не хоче нікуди їхати за кордон, хоче, щоб її діти жили в Харкові. Вона взагалі робила ремонт у квартирі. Вона була дуже налаштована по-бойовому, оптимістично, хотіла боротися до перемоги. Саме так вона була налаштована.

І Давид, в принципі, теж. У нього не було апокаліптичного настрою і не було прагнення героїчно загинути на війні, як у пісні: «в солодких муках за тебе, Україно». Він реально хотів жити далі. Але – після перемоги. Тобто він йшов до перемоги, всіх агітував, і вірив, що можна вижити, але жити треба саме так – йти до перемоги. Він не бачив іншого шляху спинити це, окрім як прямої дії, до якої завжди вдавався.

Ляля от сто відсотків поділяла ці погляди, хоча я ніколи з нею не спілкувалась. Але з того, що я чула з її інтерв’ю і що про неї розказував Давид – вона теж. Ідеологічно, мабуть, у них не все співпадало (на відміну від інших побратимів, про яких я говорила). З Лялею вони познайомились уже в контексті служби.Вони не поділяли всіх поглядів, але точно поділяли думку про те, що робити з путінською війною і російськими загарбниками. І оте гасло «ніхто крім нас» – це сто відсотків те, що вони поділяли.

Чи була в нього за цей рік служби можливість щось робити в мистецтві? Що він планував? Що хотів зробити або почав? Чи є у нього незакінчена робота за цей період служби?

Не зовсім. Коли він почав служити, останнє, що він малював – в учебці, на вишколі. Потім, коли їх відправляли на Донбас, я відправила йому блокноти і олівці. Єдине, що я знайшла, коли повернулася з Києва додому після звістки, що він загинув – намальований олівцем автопортрет. Мені здається, це він намалював недавно. А так, за останній рік я ще до цього не дісталася, не бачила – можливо, десь щось є. Але я їздила забирати його речі, там не було малюнків. Служба настільки виснажлива морально й фізично, що в нього просто не було ні часу, ні сил на це. Він все казав: «Ось, можливо, я скоро щось намалюю», але цього не робив.

Він завжди спілкувався онлайн, усім відповідав. Я знаю, що він відправляв свої вже створені до служби роботи на виставки. Останнє, що він відправляв – дві роботи, два оригінали його графіки, які поїхали на виставку до Вальдемара Татарчука, польського куратора. І ще на пару виставок він дав згоду. Зараз мені люди написали, що потрібні якісь роботи – він погодився, але не встиг відправити. Тобто виставковий процес, його кар’єра розвивалася, але нових робіт він фізично не створив.

У нього була серія – і вона є – яку він почав під час війни, під час повномасштабного вторгнення. Це серія про війну, про ліваків, анархістів і антиавторитарних активістів та активісток, які воювали весь цей час або вже загинули. Для тих, хто загинув, у нього була робота з їхніми портретами. Там залишалося вільне місце. Він казав, що додаватиме туди тих, хто, можливо, ще загине. Потім, коли не відбулася ця виставка в Одесі, він так образився, що люди загинули, він намалював їхні портрети – загинули за Україну, але їх не можна показати в музеї. Він зафарбував тоді чорним усе те порожнє місце на картині і комусь її продав чи віддав.

Його зачіпали випади проти нього?

Проти нього – ні. Але випадок, коли не дозволили показати портрети, роботи… Це ж була виставка, повністю присвячена нашим захисникам і захисницям – тим, хто були Давидові товариші й товаришки, кого він знав особисто, дружив або й не особисто. Це люди, яких ми з тобою знаємо. От Лесик, наприклад. Лесик зображений на двох роботах. Дівчата з Харкова. Когось я не знала – це з якоїсь старої Давидової тусовки. Люди, які пішли служити. Це всі анархісти, анархістки, анархофеміністки, антиавторитарні соціалісти. Цей проєкт повністю присвячений їм і їхньому подвигу, що вони захищають Україну. Для тих, хто загинув, була окрема робота. Ті, хто живі, – він багатьох зобразив досить героїчно.

Але на всіх цих роботах були присутні стрічки, які позначали ідеї: окрім незалежної України (жовто-блакитної стрічки), присутній анархізм, соціалізм, фемінізм. Для Давида цей проєкт був надзвичайно важливий. Він був покликаний показати відмінність між українськими силами оборони (ЗСУ, НГУ, всіма іншими) і російською окупаційною армією. Бо там імперський фашизм – ідея, яка повністю об’єднує всіх, хто на нас наступає. А наскільки різнобарвна політична картина в українських силах оборони – у нас усі спектри політичної присутності, всі ці люди добровільно захищають Україну, тому що це і є українська демократія, це і є те наше громадянське суспільство, яке протистоїть Путіну і російській імперії.

Коли Давид створював цей проєкт, він був дуже натхненний. Проєкт був задуманий як такий, що розвивається. Він почав його на початку повномасштабної війни і розвивав. Показав його один раз – здається, в Ужгороді, потім у Кривому Розі, у Запоріжжі, але доповнював. Найповніша серія мала бути представлена в музеї в Одесі. Причому запрошення зробити виставку в Одеському національному художньому музеї він отримав, по-моєму, ще до війни. Він думав, який проєкт створити і вирішив зробити саме цей. І йому не дали – музей просто відмовився від виставки, бо почав отримувати погрози від людей, які є ніким – декількох праворадикалів, які просто хейтять, пишуть, «нас не цікавить виставка про дохлих ліваків, здохли – і слава Богу». Тобто повністю нівелюють подвиг людей лише через те, що в них ліві погляди – вони не здатні осмислити ідею, про яку говорить Давид, про те, що навпаки – це цінність України. А музей вирішив не розбиратися. Там ще був якийсь дзвінок від СБУ. Ми приїхали в Одесу відкривати виставку, куратор Кирило Ліпатов поїхав чомусь в Івано-Франківськ у цей час відкривати іншу виставку, а нас зустрічала заступниця директора. Вона сказала: «Ой, ну, так страшно – нам тут пишуть, погрожують, із СБУ дзвонили. Ми не знаємо, що робити». День робили вигляд, що ухвалюється рішення, а потім просто сказали, що не хочуть її відкривати.

Коли вона сказала про дзвінок від СБУшника, Давид почав обривати всі лінії в СБУ – телефонував, казав: «Я Давид Чичкан, давайте розберемося…» Дзвонив Артему Дехтяренку, речнику СБУ, написав мейли на всі лінії звернення в СБУ, куди тільки можна – ніхто не відповів. Одеський національний художній музей зараз просто не має суб’єктності. От якби був Ройтбурд живий – не думаю, що він би, до речі, запросив Давида, але якби запросив – він би цю виставку відкрив. Має бути якась суб’єктність, коли розумієш свою професійну відповідальність. Якщо ти художника запрошуєш – повинен його захищати, це твоя робота як художньої інституції: пояснити аудиторії, чому ми запросили цього художника, в чому цінність проєкту, чому ми будемо його показувати. До речі, перед цим в Одеському національному музеї відкривалась виставка не художня, а якась інформаційна, наскільки знаю, присвячена ЛГБТ. То і Кирило Ліпатов там був, і поліція була, і виставку вони відкрили – тому що це була «повістка» з Європи. А тут Давид – якийсь «мутний» анархіст. Йому було байдуже до моменту, коли сталася ця ситуація, тому що це не його особисто зацензурували, а цих людей, які прямо зараз захищали Україну.

Ми з ним говорили про те, наскільки суспільству байдуже на загиблих ліваків. Насправді, я зараз бачу, що не байдуже. Це не так. Але тоді здавалося так: ти кажеш, що ти український комуніст, ти можеш тричі загинути за Україну, але тобі «дякую» ніхто не скаже. Те, що комуністи – це не Компартія України, що це просто люди з певним баченням, як мають бути розподілені економічні блага в суспільстві, – у нас це не сприймається через алергію на радянське, на все.

Я була дуже вражена прощанням з різних причин. Мені все здавалося дуже достойним, щирим. Ніби всі говорили до Давида, наче він там був. Я також думала про місце, де ми з ним прощаємося, Майдан – воно проводжало дуже різних людей і є об’єднавчим. Прощатися з Давидом прийшли люди з абсолютно різних світів. Я хотіла тебе про це спитати: чи лишав він якийсь, як би пафосно це не звучало, заповіт – як би він хотів, щоб це відбулося? Чи він давав тобі якусь настанову щодо цього? Чи говорили ви про це взагалі?

Ні, ніколи. Я ж кажу, він збирався жити. Те, що мені казав його командир, підтверджує: Давид старанно вчився, завжди правильно вдягався. Він серйозно до цього ставився, хотів вижити, провоювати якомога довше і вбити якомога більше ворогів. Але в нього був такий естетичний фантазм – похорон анархіста. Він все життя розказував, як мають виглядати похорони анархіста. Що має бути багато прапорів – червоно-чорних діагональних і чорних. Це стільки разів було проговорено ще у 2015–2016 роках. 

А ще він завжди «погрожував» усім, що якщо хтось помре раніше за нього, він загорне того в червоно-чорний діагональний анархістський прапор. Але більше нічого ніколи не говорив. Це просто те, з чого я виходила.

Коли мене запитала Олена Домбровська і «Колективи солідарності» – організація, яка підтримувала Давида і підтримує інших ліваків, хто воює, Давид, своєю чергою, підтримував «Колективи солідарності», два роки, коли ще не воював, він продавав всі свої роботи і 50% від будь-яких прибутків віддавав туди  – я одразу сказала: давайте готувати прапори, тому що такий «заповіт». Потім ми вирішили додати ще червоно-зелені і червоно-фіолетові – це анархозелені, екоактивістські і анархофеміністські прапори. І, звісно, прапори України.

Але десь за день до похорону почали надходити такі запитання: а чи можна взяти на поховання з Давидом прапор нашої організації? Я відповідала: «ні». Зрештою, ЛГБТ-військові все-таки пройшли зі своїми прапорами – до речі, вони й не питали. Звісно, Давид би не був проти. Але в той момент, під вечір напередодні, я усвідомила, що у нас намічається не стільки суто естетичне прощання, як я собі уявляла, а політичне.

І я це дуже оцінила. Я вдячна Лесику, і Дудіну, і Оксані, і всім, хто говорив слово, за їхні меседжі, за політичні гасла, які вони виголошували. Тому що я не була здатна на це в той момент, і досі. Але це те, що Давид би однозначно оцінив. Те, що сам би Давид зробив, якби потрапив на Майдан і йому дали мікрофон – він би щось таке зарядив політичне. Те, що дискурс був присутній і на похованні теж – завдяки цьому – надзвичайно цінно для мене. І це те, що завжди супроводжувало всі етапи мого спілкування з Давидом: підвищений політичний, філософський дискурс. Ми, звісно, любили попліткувати, подивитися мультики, але все одно завжди спілкування з ним було на дуже високому рівні, і з ним було спілкуватися абсолютно розкішно.

Я останнє тобі питання задам, але мені здається, воно дуже важливе. Як Давид себе проявив як батько? І чи розумієш ти, яким би хотів Давид, щоб ваш син виріс? Ви про це говорили?

Ми про це не говорили, але в інтерв’ю BBC, коли вони приїжджали до Давида на позицію знімати сюжет, я тоді була вагітна, його запитали: «Ось ти будеш батьком, у якому світі ти би хотів, щоб жив твій син?» Він відповів, що хотів би, щоб син жив в анархокомунізмі. Це було в стилі Давида, і це, в принципі, єдине таке висловлювання. Звісно, він хотів би, щоб син жив у світі без російського фашизму, і за це віддав життя – в такому світі, за який ми з ним боролися всі наші 20-ті роки, в толерантному світі, у вільному, відкритому суспільстві, політично грамотному, у демократичній, незалежній Україні. Мені дуже прикро, бо я знаю, що ніколи не зможу виховати сина таким, яким би він був, якби його виховував Давид. Ти мене питаєш, яким він хотів, щоб син був. Він про це ніколи не казав, але я знаю, яким би він був, якби Давид був живий і виховував його. На жаль, я так ніколи не зможу. Давид був особливою людиною.

Він був особистістю грандіозного масштабу. Все, що я можу, – це розказати про нього, сказати, як би він (якщо син запитає) відреагував у тій чи іншій ситуації. Але бути Давидом для сина я ніколи не зможу. І, звісно, це велика втрата – не те що навіть батьківської любові чи образу батька, а те, як би Давид зміг його виховувати. Таким, як він сам був – незвичайним. Він проявив себе дуже люблячим і дуже уважним батьком. Знаходив якісь такі підходи до нього, якось із ним так спілкувався.

Ім’я сину обрав він чи ти?

Ім’я запропонувала я. Ми якось не сумнівалися щодо імені.

Ми більше думали щодо прізвища, як краще підійти до ситуації з феміністичної точки зору, бо дивно, що і по батькові, і прізвище від батька. Давид ще казав, що у Чичканів у всіх складне дитинство. Тому хотів якось там обманути долю. Ну, на жаль, на долю Нестора випало теж таке випробування.

Він ще маленький. Він, звісно, не розуміє, що сталося. Але коли підросте, будуть запитання. Мені дуже шкода його – за те, що він ніколи в свідомому віці не зустріне тата. Але, на щастя, є інтерв’ю Давида, є його роботи, цифрова епоха – є фото, відео. Він зможе дивитися. А головне, що є спільнота людей, яку створив Давид. І всі ці люди, я сподіваюся, зможуть розказати Нестору про батька і створити цей образ, щоб він був присутній.

І це той момент, який я хотіла зауважити в розмові: Давид ніколи не говорив публічно про те, що він пішов служити. Йому не подобалася ця медійність, коли медійні особи кажуть: «Я пішов у ЗСУ». З одного боку, це могло б когось надихнути – я йому так казала. Але він казав: «Мені не потрібен цей привілей, я хочу просто нарівні з усіма людьми, які воюють за Україну і чий подвиг залишається непоміченим, бо вони не медійні особи, тому я не хочу цього привілею». Він завжди боровся з привілеєм. Ніколи не хотів користуватися своїм соціальним чи символічним капіталом. Він позбавляв себе цього і хотів бути максимально солідарним з немедійними, непривілейованими людьми. Завжди одягався в звичайну уніформу, ніколи не носив якісь модні речі.

Для нього найкрутішими взірцями були от ЗСУшні піхотинці і піхотинки, які просто сидять там в окопі і власноруч тримають ту орду. Тим не менш, я зараз почуваюся все ж таки привілейованою. Бо хоча Давида більше нема, але є оцей весь світ, який він створив. І я продовжую в ньому жити. Є ви, ми можемо говорити.

Можна сказати, що у тебе, як у його найближчої соратниці, тепер дуже багато роботи. Бо стільки всього хочеться зробити і показати, розказати про нього.

Це так, і я це планую робити. Але це, знову ж таки, привілей. Це життя після смерті. І воно є не у всіх. Коли це сталося, мої перші думки були про те, як це неправильно, несправедливо, що це не мало відбутися, не мали його туди відпустити. А потім я задумалась, скільки в нашому суспільстві вже зараз таких втрат, скільки сімей втратили батька, сина, коханого чоловіка. І не у всіх є такий привілей, як у мене, жити в цьому інформаційному просторі, де він є.

Тобто для когось людина пішла – і все, її немає. Лише місце на цвинтарі і прапор, який вручають – так, як мені вручила держава – іменем президента України, прапор загиблого чоловіка. Тому я усвідомлюю цей привілей. Мені, насправді, набагато легше, ніж іншим, бо Давид продовжує жити. Ми з другом Льошею Аруняном говорили про душу – чи вона є, чи нема. І він сказав так дуже красиво, що душа Давида – між нами, коли ми всі разом збираємось, говоримо про нього, він ніби існує в цей момент. Це дуже цінно, і я дуже вдячна за цю можливість. І йому – за те, що він був такою людиною, що це все створив, і що він живе після смерті. І всім, хто думає про нього, згадує. Роботи справді багато, і я маю певні плани, але я також закликаю всіх, хто хоче говорити про Давида і показувати його роботи, робити це. Він до інтерпретації своєї постаті, свого мистецтва, своїх ідей ставився серйозно, але водночас він був за copyleft, за тиражоване мистецтво. Він завжди підтримував, коли хтось хотів роздрукувати, десь показати його роботи. І зараз це відбувається – от у Берліні була акція на честь Дня Незалежності, там роздрукували його роботи, несли. Тому, будь ласка, feel free – не з інтерпретацією, але з тиражуванням його робіт.

Лесик

Розкажи, Лесику, як довго ти знав Давида?

Ми знайомі близько 20 років – з середини «нульових». Ми разом брали участь у незабутньому антифашистському вуличному русі Києва. Ми були близькі, приналежні до панк-сцени. Нам подобався панк-рок, нам подобались веселощі, нам подобалось класно проводити час, нам подобалось різноманіття. Тоді ми подекуди давали фізичну відсіч, застосовували насильство проти тих, кому не подобались веселощі, панк-рок, кому не подобалось різноманіття. Ми билися з субкультурними неонаці. Тоді це виглядало як щось середнє між гопниками і скінхедами – хоча справжніми скінхедами, звісно, були ми, якщо вдаватися в історію субкультури. Зараз, згадуючи ті часи, можна подумати, що це була наївна епоха, наївна діяльність. Але той антифа-рух середини «нульових» став горнилом, у якому багато цікавих, дієвих, пасіонарних людей пройшли певну індоктринацію, політизацію, і пізніше реалізовувались уже в інших сферах – у соціальних рухах, профспілках, у вуличній політиці. І Давид, і я пройшли ту індоктринацію саме там, у вуличній антифа-субкультурі. Давид мав багато бійок, всі його опоненти його знали, він був легендою цієї сцени.

Але в той же час він уже малював? Він уже був художником?

Він був художником-самоучкою. Так, він малював. Безумовно, з роками його майстерність, а головне – стиль – кристалізувалися. Тоді, 20 років тому, це були якісь проби і пошуки. Героями і об’єктами його давніших робіт були ті самі вуличні антифашисти: панки і скінхеди в чорних балаклавах, які б’ються з фашизмом на вулицях. Вся атрибутика політизованої панк-сцени – літери «А», «Е» у кружечку – все це було на його перших роботах того часу.

Ти кажеш, самоучка. Знаєш його давно, він походить із родини видатних художників. Як він пояснює те, що вчиться сам?

Я це питання йому не задавав, бо відповідь здавалася очевидною. Він заперечував художній естеблішмент, заперечував арт-бізнес, комерційну складову мистецтва і «мистецтво заради мистецтва». Він був бунтарем, дуже глибоким, усвідомленим бунтарем. І очевидно, що художня академія – це інституція, проти якої він бунтував. Вона йому не була потрібна.

З якою спільнотою ви прийшли в 2014 рік, на Майдан, і про що це було далі?

На період Майдану ми були вже плюс-мінус сформованою спільнотою анархістів і антиавторитарних лівих. Ми з Давидом належали до тієї частини, яка однозначно – і своєю участю, і на ідейному рівні – підтримала Майдан. Ми були там, брали участь. І намагалися робити це саме як ліві і анархісти. Ми вважали, що за національною революцією, якою був на мою і, мабуть, Давидову думку, Майдан, має слідувати соціальна революція. Процес революційних змін у суспільстві, насправді, має бути перманентним, постійним. Не можна зупинятися на півдорозі, бо зупинка на півдорозі – це відкат назад. І саме про це, я думаю, були ті роботи Давида – про те, «як хотілося і як сталося».

На жаль, так завжди відбувається. Людину могли цькувати, зривати виставки, але некрологи – зазвичай легендарні: про художника, який загинув на війні. Проте про його погляди розповідають менше. Зараз у нас є можливість сказати, що це за боротьба – антиавторитарна, ліва. Про що ці погляди? Бо вони, на жаль, багатьом неочевидні.

Є проблема – проблема сьогоднішньої людини в тому, що її мислення часто кліпове: ми дивимося короткі відео, а не читаємо книжки. І тому уявлення про якісь явища або процеси в нас таке саме уривчасте. Хто такі ліві? Ліві – це ті, хто хочуть більш рівномірного розподілу благ – соціальних, економічних – у суспільстві. У нашому суспільстві дуже невелика купка людей володіє всіма багатствами, а величезна маса, більшість, володіє дуже малим. Ліві хочуть усе перерозподілити у якийсь спосіб – революційний чи реформістський, це вже деталі. Чому антиавторитарні ліві? Тому що, на жаль, в історії ХХ століття було багато рухів, партій, режимів, які називали себе лівими, але при цьому були вождистськими, були, по суті, диктатурами – як СРСР. Тому антиавторитарні ліві – це ліві, які виступають проти авторитаризму, проти тоталітаризму, ну і, очевидно, проти Радянського Союзу. Якщо хоча б просто зрозуміти значення цих двох слів, то, можливо, не треба буде мислити реліктами.

А щодо поглядів і їх реалізації – Давид спеціально ставив себе в дуже утопістську позицію. Він говорив про утопію. Його лозунги, які ми використовували як культурний патерн і як лозунг на профспілкових демонстраціях, наприклад, «Усе – усім, тут і зараз». Хтось може подумати: ну як можна взяти усе і прямо тут і зараз дати усім? Усього ж мало, а усіх багато. Але «усе – усім, тут і зараз» – це наш майндсет. Це те, до чого ми маємо йти, які цілі ставити. Щодо конкретної реалізації, то попри свій утопізм Давид був дуже практичним. Він підтримував словом і ділом діяльність незалежних профспілок, різних соціальних рухів. За більш справедливий розподіл благ, за більшу політичну участь українців у вирішенні всіх питань – він завжди був на боці тих, чиїх голосів не чути. Тобто ми ставимо собі великі цілі, але робимо конкретні справи.

Ти пішов воювати на самому початку повномасштабного вторгнення, певно, і Давид тебе підтримував. Ти пішов першим. Що він говорив, коли ти йшов на війну, поки він ще не був там?

Він підтримав мене. Коли почалось вторгнення, я був дуже наляканий. І, власне, в армію я пішов, щоб менше боятися. Ми говорили про це з Давидом перед тим, як я поїхав у військову частину, і він мене підтримав. Сказав, що розуміє, наскільки мені страшно, але що це буде правильний вибір. Правильний з етичної точки зору, правильний з громадянської точки зору, правильний з політичної точки зору. Але ми не приховуємо, що ми звичайні люди, і нам також страшно. І йому теж, мабуть, було страшно, але він долав це через свої переконання і через свої етичні погляди.

«Етичні погляди» – доволі широка фраза, але коли ти знаєш Давида, розумієш, що вона дуже реальна, практична. Що саме це було? Як це проявлялося? Якщо ти говориш про Давида як друга, товариша, колегу, людину.

Давид вважав себе послідовником анархосиндикалізму – течії анархізму, яка надає великого значення роботі профспілок, синдикатів. І одночасно – прихильником «громадівства», ідеї Михайла Драгоманова, можна сказати «анархофедералізму». Різні анархістські течії від інших напрямів соціалістичної думки відрізняються саме наголосом на етичних питаннях. Важливістю цих питань. Давид був прихильником важливості особистої відповідальності за свої дії, за свої слова, за взаємодію з іншими людьми. Майбутнє, про яке мріяв і яке будував Давид, часто називають утопічним, наводячи аргумент про нібито злу природу людини: мовляв, як людина може жити без капіталізму, нікого не обманюючи – це мають бути якісь ідеально чесні люди. А справжні люди не такі, тому все це утопія.

Завдання анархістів з точки зору Давида (яку він усе життя втілював) – демонструвати оточуючим, що ці чесні і порядні люди вже тут, що з їх подоби й буде будуватися це утопічне майбутнє. Коли ми кажемо про рівність, то проблема завжди виникає з рівністю обов’язків, а не з рівністю прав. Права всі готові взяти, а брати на себе обов’язки трохи важче. А Давид їх брав на себе – і в побутовій, прикладній сфері, і в політичній, з побратимами. Розумієте, Давид мав соціальний капітал і міг служити в набагато безпечніших умовах. Але він свідомо від цього відмовився, бо про яку рівність можна казати, якщо одним – більш безпечні умови, а комусь – воювати на фронті? Він усією своєю діяльністю, усім спілкуванням, взаємодією з товаришами, а пізніше з побратимами в армії, демонстрував: «я такий самий рівний, як ви, і я маю не тільки такі самі права, як ви, а й такі самі обов’язки. Я першим берусь до праці, я першим берусь до чогось важкого, чого всі намагаються уникнути». Тобто він оці етичні ідеї анархізму проживав.

Коли він вирішив мобілізуватися і піти служити, що він тобі написав, про що ви говорили? Можливо, він щось запитував? Можливо, у перший місяць його служби ви спілкувалися, бо ти все-таки був досвідченішим за нього на той момент.

Він хотів приєднатися до армії з самого початку, але з деяких причин зміг зробити це пізніше. Перед його вступом на службу наші розмови були вільні. Він постійно мене підтримував – і словом, і ділом. Коли справа дійшла до його долучення до війська, наші розмови були досить практичними: куди йти, які документи треба, яке спорядження треба, де взяти те, куди віднести це. У перші місяці служби я з ним спілкувався – мені було цікаво, як він там себе почуває, бо для будь-якої людини це шок: бути вирваним з одного життя і поміщеним у зовсім інше. Але Давид був людиною, якій досить легко знаходити спільну мову з іншими, навіть якщо ті інші не підтримують його концепцій, не підтримують його світогляду. У ньому не було жодного снобізму. Більше того, він же розумів, що цю анархічну утопію він будує не тільки для себе, а й для всіх навколо, і разом з усіма навколо.

В «учебці» йому було добре і цікаво. Пізніше він потрапив у частину, де вже служили його товариші і соратники. Це було справжнє військове, ідейне і дружнє побратимство. Він почував себе там на своєму місці.

Коли на прощанні на Майдані ти мав слово – чесно тобі скажу: я сама вийшла з папірцями, тому що це складно, боляче, відповідально, я зазвичай запам’ятовую, але мене трохи ніби засліпило – що головного ти хотів сказати в цій промові?

Я казав про те, якою свідомою людиною був Давид особисто. І це для мене, для близьких і для всіх, хто його знав – трагедія. Я казав про те, що Давид був чудовою, світлою, надихаючою людиною. Це справді було світло у моєму житті. Впевнений, що для всіх, хто його знав і був із ним близький – теж. Крім цього, не можна говорити лише про особисті якості Давида і не казати про його ідейну складову, про політичну боротьбу, яку він вів усе життя. І в армії так само. Він був ідейним противником рашизму і прихильником анархізму. Він загинув у збройній боротьбі з рашизмом.

Наш сьогоднішній світ повний цинізму і постправди. Ми бачимо це в новинах щодня. Президентом США стала людина, яка, мабуть, могла б проілюструвати в енциклопедії статтю про цинізм і постправду. А Давид був людиною, яка відрізнялась. Він казав те, що думав, і робив те, що казав.

Сьогоднішній світ – над ним згущуються хмари фашизму. Антидемократичні й авторитарні політики приходять до влади в різних частинах світу. Неореакційні або, не знаю, технофашистські еліти прийшли до влади у США. Ми бачимо, що світові ультраправі хочуть домовитися з Росією. Бо бачать у російському фашизмі свого брата і партнера. А оці всі там війни… «Україна – це просто, як, знаєте: ви ж можете посваритися зі своїм братом. Буває таке.» Нас очікує довга боротьба. Без Давида вона буде важчою. Але його образ може бути для нас дороговказом. Він може уберегти нас від того, щоб опустилися руки, щоб ми впали духом. І тоді вийде, що Давид продовжує свою боротьбу навіть після своєї смерті.

‍

Денис Пілаш

Так вийшло, що я востаннє бачила Давида на тому заході, куди ти мене покликав – на лекції. Він приходив слухати. Це якраз було після того, як скасували його виставку в Одесі. Ми потім ще змогли поспілкуватися, повечеряти. А вже потім я його не бачила, бо він мобілізувався. Ти бачився з Давидом?

Я востаннє бачився буквально незадовго до його загибелі – за тиждень з лишком. Він тоді востаннє заїжджав до Києва у відпустку чи міні-відпустку, щось таке. Майже випадково. І він оце травив свої армійські байки. З одного боку, війна – це щось жахливе. Водночас всі вони там друзі, всі настільки можуть покластися одне на одного, що, можливо, навіть безпечніше, ніж коли ти десь уночі переживаєш обстріли в місті.

Під час цієї останньої зустрічі, про що ви говорили, крім усього? У якому він був гуморі? Чи був Давид завжди «як він сам»? І Давид завжди як він сам – це як?

Давид – це людина дуже скромна. Він не приймав увесь той пафос, якусь статусну мішуру, елітаризм. Взагалі всього того, від чого можуть потерпати люди, яким кажуть: от ти митець, ти над народом. А в Давида була якраз логіка, що ми всі однакові, ми всі рівні, кожна людина – митець. Просто не кожна людина має можливості, щоб розкрити свій потенціал. По-перше.

А по-друге – його практичний обов’язок як анархіста, як людини лівих, ліволібертинських поглядів – бути зі своїм народом у його найважчу годину. Тому, звісно, його не могли спокусити жодні пропозиції пересидіти в безпеці десь в інституціях. Він це все оминав і в часи до повномасштабної навали, а зараз – тим паче.

З іншого боку, Давид – людина, яка завжди була в гуморі, буквально. Він завжди був дуже веселий. Іноді він міг щось відмочити дуже лаконічно, невимушено, але це було якесь дуже точне влучання в якусь абсурдність навколишнього світу. І, звісно, він дуже привітний, відкритий для людей, у тому сенсі, що Давид, навіть коли стикався з агресією з боку політичних опонентів, які намагалися його «кенселити», розгромити виставки, звідусіль вигнати, затаврувати, зацькувати, – він прагнув з ними якраз подискутувати. І, мабуть, розуміючи, що їм нема чого протиставити його словесним аргументам, ці опоненти вдавалися до аргументу кулаків.

В яких умовах він служив? Що розказував про свою службу? Що розказував про фронт?

Він багато оповідав про людей, з якими служить. З одного боку, у його загоні було багато однодумців: анархістів, активістів, людей з певним попереднім політичним досвідом, які зібралися докупи (зокрема в цьому мінометному загоні) через «Комітет спротиву». Це якраз було про різноманіття, про цей зріз українського суспільства. Він розповідав, що коли стикався зі стереотипами, упередженнями, забобонами з боку якихось людей, показував буквально: «от поруч з нами тут служать люди з найбільш дискримінованих груп. От, наприклад, у нас тут якісь закарпатські роми» – як відомо, він намалював мурал в Ужгороді, в районі Радванка, який підсвічував, власне, те, що ромська спільнота Закарпаття теж долучилася до захисту країни. Казав: «У тебе гомофобні стереотипи, а от у нас служить двоє ЛГБТ-людей, подивися – вони на рівні з усіма, може, навіть краще воюють. У когось патріархальні упередження про те, де місце жінки, а от з нами тут наші товаришки… Як відомо, поруч із ним загинула його посестра, Ляля. Звісно, його багато питали про побут – наскільки там комфортно чи некомфортно.

Він розповідав, що часто буває, що люди елементарно бояться. З того, що він оповідав, здавалося, що там не настільки все небезпечно. Тому новина про його загибель невдовзі після того ще вдвічі сильніше розбила.

Про що ще ви говорили?

По-перше, про наших спільних знайомих. Я йому теж розповідав, хто з наших друзів теж зараз приблизно на Запорізькому напрямку. У якомусь культурному плані згадався ось який момент: вже на похоронах Давида грала музика революційного спрямування сторічної давнини – і українська, і іноземними мовами. Серед них була пісня «Махновщина», текст якої приписують Нестору Махну, але вона стала у Франції популярною. Я оце згадав, що є якийсь альбом, який я колись скачав, і там були всі пісні, пов’язані з Нестором Івановичем, упорядковані якимись західними анархістами. Ну, і там ці варіації «Махновщини», і в кінці Андрій Миколайчук «Нестор Іванович, батько наш» – поділився цим спостереженням з Давидом. Гірко іронічно, що, власне, та «Махновщина» грала на його похоронах.

Він, до речі, зважав на те, що воював у той час там, біля «Гуляйполя»? Що він про це говорив? Я не зрозуміла, чи це такий дивний збіг (швидше за все), але для нього ця постать мала значення. Можливо, ти розкажеш, чому.

У нього якраз незадовго до того була робота, пов’язана з «Гуляйполем» і пам’ятником Махну. Взагалі оцей комплекс музейно-меморіальний, якщо можна так назвати (якщо таке буває щодо анархістів), – він якраз постраждав від російських обстрілів. Ну і загалом Гуляйполе теж в епіцентрі цих атак. Тому в нього вже була робота часів повномасштабної війни, присвячена цьому бюсту Нестора Івановича і сучасним антиавторитарним бійцям.

Ця постать у нас відома як такий легендарний персонаж, але у світі, можливо, це один із двох-трьох найвідоміших українців. І, звісно, це дуже важливий діяч для анархістського руху. Анархісти в світі, коли згадують приклади, де вони найближче підібралися до того, щоб реалізувати якісь анархістські принципи самоврядування і при цьому оборонялися від тих, хто прагнув це все знищити – згадують Іспанію, Україну. Дехто може згадувати Корею часів боротьби проти японської окупації, але Україна, історія Махновщини і Революційної повстанської армії України – дуже важлива. Давид дуже багато читав літератури. Все доступне, що було про історію і практику анархістського руху, і теорію, – все було ним перелопачено.

Він у своїй творчості теж постійно звертався до цього. Він розкривав і ширший контекст діячів українського минулого, української культури, про яких зараз прийнято певні аспекти їхнього політичного життя і переконань чи не афішувати, чи затушовувати, чи навіть перекручувати на прямо протилежні. Є, справді, дві стратегії. Є стратегія як з тими, про кого не можна змовчати – от Лесею Українкою, чи Іваном Франком, чи Драгомановим – про їхні ліві чи прогресивні погляди не говоримо. Або ж ми наближаємося до того моменту, коли решту можна демонізувати і скинути в один котел, прирівняти просто до якихось тоталітарних негідників.

І навіть якщо це люди, які своє життя поклали на вівтар свободи, так би мовити. У нього ще була дуже важлива лінія: окремі виставки, роботи про історію анархізму на теренах України на початку ХХ століття. Багато було про Махна, махновців, про той синдикалістський, анархокомуністичний експеримент у степах України. Воно в його житті і творчості постійно проходило такою лінією. Тому, я думаю, він не був надто здивований, коли там опинився – не був забобонною людиною, щоб вважати, що в цьому є якась містика чи символізм. Просто є така даність, що ті самі терени знову і знову стають ареною бойових дій протягом історії. Але він намагався це, звісно, пов’язати, показати, що це не просто якісь минулі справи, але і сьогодення, і, можливо, якийсь проєкт утопічного, кращого майбутнього, за який ми зараз тут стоїмо.

Як ви познайомилися?

Ми познайомилися менше двох десятків років тому – це були 2000-ні. І я вже точно не пам’ятаю, як саме. Просто в активістському середовищі, в лівому русі було неможливо не перетнутися з Давидом – неможливо було з ним не перетнутися у контексті якихось подій: студентських протестів, акцій солідарності з якимись робітниками, трудовими колективами, які виходили на страйки чи ще якось боролися за свої трудові права. Тому що він так чи інакше був у всьому цьому присутній. Чи безпосередньо, особисто (звичайно, теж дуже скромно, десь там у масовці з усіма), чи щось робив – його мистецтво, насправді, ним сприймалося як засіб донесення в першу чергу оцих самих політичних ідей і засіб вираження солідарності.

Тому, мені здається, остання першотравнева акція в Києві, яка була десь у проміжку між піком ковіду і повномасштабним вторгненням, – от на ній точно був Давид і цитував слова Лесі Українки про те, що робітники мають триматися купи. Давид не був людиною, яка себе кудись випинала, але оминути його – оцю високу фігуру – було складно. Високу і в буквальному фізичному сенсі, і, мабуть, у тому, наскільки він був цілісною особистістю і наскільки він все передавав собою.

Мушу перепросити за це питання, бо воно має бути болючим. Що ти особисто втратив? От ти особисто, як людина. Кого зараз немає?

Будь-яка втрата – це втрата цілого всесвіту, будь-яка людина – це щось неймовірне, унікальне, неповторне, що ми не можемо відтворити навіть зі своєї пам’яті, з якихось розбитих шматочків. Але через саме цю унікальність кожен такий випадок по-новому тебе ріже, кидає в якесь море розпачу і розуміння того, що конкретно з цією людиною ти вже не перетнешся. Один із дописів наших спільних друзів теж був про те, що Давид міг видатися таким духом міста, що ти міг просто йти якимись знайомими кварталами, і тут з’являється Давид і щось тобі «навішує», «навалює» якусь історію, від якої в тебе щелепа відвисає.

Потім він так само зникає, як такий собі бог Пан в античному лісі. Давид – це була справді з тих людей, які непомітно тримають на собі і скріплюють докупи дуже багато різних речей. У Давида було абсолютно неповторне відчуття світу і те, як він міг щось переповісти, передати, розказати.

Його практика, що відповідала його переконанням, у першу чергу, починалася з того, що ти робиш особисто і повсякчас. І вона була дуже про такий альтруїзм, про останню сорочку, якою він ладен поділитися. На жаль, дуже мало людей, які настільки були відкриті до цієї емпатійної солідарності з усіма. У Давида він здавався дуже природним.

Що з того, що ти говорив на прощанні з Давидом – найголовніше, що ти би хотів, аби тоді почули?

Що Давид би хотів, аби ми не просто плакали, оплакували, а щоб ми продовжували його справу, щоб ті ідеали, принципи, цінності, якими він жив, продовжували жити в інших людях, щоб ми продовжували його практику, його активізм, його самовідданість. Але, з іншого боку, і висловити це відчуття неймовірної втрати від того, що всі ми – але особливо найближчі для Давида люди – що це щось, що нічим не можна замінити. Це подвоює наш обов’язок тримати цю Давидову лінію, тримати, зокрема, його ідейний багаж живим, і його ставлення до людей – це дуже людяне ставлення.

Оксана Брюховецька

У Давида була була чітка політична позиція, і багато з тих, хто виступав на прощанні з ним, говорили, звісно, про його ідеологічну роботу, світогляд. Але в тебе була проста людська історія про нього, яка – звичайно, особисте є політичним – виявилася політичною. Ти могла би її ще раз розказати?

В першу чергу зазначу, що я не пам’ятаю навіть, коли вперше побачила Давида. Напевно, коли почався феміністичний активізм – оця «Феміністична офензива», жіночі марші, 2011–2012 роки – тоді в Україні загострилося протистояння правих сил і про-феміністичних, про-ЛГБТ, різного виду активізмів (тоді якраз все це виходило назовні). Я пам’ятаю, що ми готувалися до якоїсь вуличної акції, а хтось мені сказав: «будуть хлопці стояти, які нас захищатимуть від нападників», що це наші антифа. Я побачила таких високих, вродливих хлопців у чорних футболках, і, здається, серед них був Давид. Це було не дуже близьке знайомство, але я вже знала, що є чоловіки, які готові захищати феміністичний марш від фізичного насильства.

Я дуже близька подруга Ані Циби, ми дружимо багато років і працювали разом у Центрі візуальної культури, і я її знаю набагато довше, ніж Давида, і багато що знаю про Давида від неї. Відмічу просто, що коли Аня зустріла Давида і коли вони почали зустрічатися й одружилися, Аня дуже змінилася. Вона просто розквітла. Справді, ці стосунки її дуже надихали і робили щасливою. Вона сама мені не раз казала, що Давид її привабив саме своїм дискурсом, тобто своїм інтелектом. І це, насправді, досить рідкісно. Коли ми думаємо, що особисті стосунки – це щось про кохання, про побут, про розділення життя… Але насправді це також про політичне, про дискурс, про якісь спільні погляди, про спільну боротьбу. 

Від Ані, напевно, я дізналася, що Давид дуже підтримує фемінізм. У той час деякі активісти, інші чоловіки теж підтримували. Ну, на словах, і приходили на акції. Працюючи в Центрі візуальної культури, я робила феміністичні проєкти і стикалася з різними реакціями з боку чоловіків. І це часто теоретизування, насправді. Тобто, звісно, ми такі емансиповані люди, розуміємо, що це важливо, потрібно. Але є ще вимір життя – як у щоденному житті ці принципи здійснюються. Отой момент, про який я згадала у своїй промові на Майдані, коли, мабуть, вперше він у мене вдома з’явився. У мене в той час було багато вечірок вдома. Приходило багато людей, приводило інших людей – часто це були люди, яких я бачила вперше. Якось прийшло багато людей і якісь друзі Давида. Коли всі розходилися, залишилося дуже багато брудного посуду, пляшок – як завжди після вечірок. Я тоді жила сама зі своєю дочкою. Я була мати-одиначка, у якої ще багато всяких побутових справ. Я помітила, що в кінці вечірки один хлопець – Давид – стоїть і миє посуд. При тому, що він навіть не запитав, чи можна йому помити посуд. І ніяк це не демонстрував. Він просто ходив, збирав і тихенько мив, у той час як усі ще дуже активно спілкувалися.

Я питаю: «Чому він це робить?» А одна з дівчат каже: «Він так проявляє з тобою феміністичну солідарність. Він такими вчинками показує свої погляди». Я пам’ятаю, що мене це в той момент дуже вразило і дуже зачарувало. Знов-таки підкреслю, що це було зовсім не декларативно, і він хотів навіть зробити це непомітно, щоб не привертати уваги.

Давид загинув у 39, він не дожив до 40. Виходить, те, про що ти розповідаєш, було майже 15 років тому. Це була молода людина, яка вступала в доросле життя, але вже тоді було зрозуміло, як вона ці погляди акумулює?

Тут я теж хочу додати, що насправді ці речі можна осмислювати крізь те, як ми й осмислюємо мистецтво. Тому що Давид походить із сім’ї митців, які творили в 90-х. Коли ми говоримо про мистецтво 90-х і бачимо там чоловічі зіркові постаті, а жіночі – здебільшого ті, які «варили борщ, прибирали, підтримували митців», – то Давид виріс із такої сім’ї. Його мати самостійно виховувала двох дітей у досить складних умовах, і Давид це дуже розумів. Розумів складнощі, через які його мати пройшла, тоді як його батько став зірковим митцем і не дуже долучався до сімейних справ. І тому, я думаю, для нього, можливо, це також особиста історія – він хотів бути іншим. У нього була якась чутливість до того, що є жіноча «struggle» – це навіть не «боротьба», а труднощі, які жінці набагато більше доводиться долати, особливо якщо вона одна і з дітьми. Мені здається, він це якось глибоко розумів, теж на власному досвіді дитинства.

Ми розуміємо, що його погляди, активістське життя – невідривні від його мистецтва, тобто все це слід розглядати разом. Але все-таки, ти пам’ятаєш, як ти познайомилася з його мистецтвом? Що це були за роботи? Які в тебе були враження від його робіт?

Мені важко згадати перший раз, але мені його роботи дуже подобалися – саме як стиль малюнку. Деякі люди цей стиль не дуже сприймали, але мені дуже подобалося. Мені подобалися його фігури на білому тлі – вони ніби, з одного боку, реалістично промальовані, але з іншого боку це не той реалізм, до якого ми звикли. Тобто вони такі більш як якісь іконічні образи, тобто він поєднує різні плани. І мені чисто інтуїтивно дуже імпонувала саме форма, яку він творить. І, звичайно, цей політичний зміст у кожній роботі – це був його дуже характерний стиль.

І це також вирізняло його із загального стилю сучасного мистецтва. Скажімо, коли меседж не завжди такий прямий – всі ці розмови, що, ага, ну це активізм, це плакат, а от мистецтво – воно складніше, воно не має говорити прямо, не має вказувати прямо, мусить змусити глядача дати інтерпретацію. Тобто Давидові меседжі були дуже чіткі, але, з іншого боку, у цих роботах я відчуваю, скільки там вкладено сил і скільки пристрасті, скільки часу, з якою любов’ю вони зроблені.

Я знаю, що Давид, з одного боку, асоціюється у нас зі спільнотою, з друзями, тобто завжди це якась тусовка, але, з іншого боку, я також знаю, що він був досить таким самітником під час творчості. Він зникав днями в майстерні і просто малював, малював, малював. Тобто він не шукав шляхів, як заробити гроші іншим способом, тому що це проблема для багатьох митців. І часто людині треба щось робити для грошей, а ще якось витягати мистецтво. Тобто Давид був дійсно відданим саме мистецтву. Він готовий був терпіти бідність чи не мати якихось привілеїв – зрештою, від яких він свідомо відмовлявся.

Якось ми були разом у Варшаві: я працювала над проєктом, а Аня з Давидом тоді на мистецькій резиденції. Вони заїхали в гості, ми гуляли по місту, і Ані дуже захотілося суші. Давид сказав: «Ні, я в ці місця не ходжу, це дорожчі місця, буржуазні, комерційні». Але він не був проти, якщо Аня, якщо їй хочеться, з’їсть тих суші. Ми з Анею пішли, а він нас чекав на лавочці. У нього були якісь свої принципи, але, з іншого боку, він не забороняв своїй дружині. Це такий жест, і він може здаватись комічним комусь, може здаватись навіть перформативним, але, насправді, для Давида це було щиро. Тоді якраз під час цієї резиденції він досліджував анархізм і різний активізм такого типу у Польщі, і ми ходили у сквот у Варшаві. І це був певний стиль життя, якого ті люди дотримувалися. Тобто це якраз відмова від оцих капіталістичних привілеїв, від витрати грошей на те, де можна їх не витрачати, ну і таке інше.

Хочу повернутися до його робіт і конкретно до роботи про Майдан: «Сталося як, сталося, а не як хотілося». Ти могла би трохи пояснити, чим для нього був Майдан, і, можливо, як ти розумієш цей лозунг і цю роботу?

Я думаю, що Майдан для кожного з нас був чимось дуже важливим, для тих, хто там були, – для мене також. Але там були присутніми дуже багато людей із дуже різними політичними поглядами. Кожен і кожна хотіли бути, з одного боку, частиною Майдану, а з іншого – ніби привласнити собі якусь політичну складову його чи декларувати свої політичні погляди на Майдані, ділитися ними. З одного боку, Майдан об’єднав суспільство проти насильства влади, а з іншого боку, для мене Майдан – це взагалі така «маленька Україна»: дуже багато зрізів, і ця внутрішня політична боротьба, яка, насправді, показує те, що в Україні є свобода слова, що люди, навіть якщо вони б’ються, можуть все одно висловлювати свої погляди і можуть намагатися їх відстоювати. І оця боротьба – вона і на Майдані була присутня. Тобто, з одного боку, ми боролися проти «Беркуту», з іншого боку, між собою були сутички на Майдані між компанією Давида і якимись ультраправими групами.

Я думаю, що для Давида, оскільки революція, Майдан – це таке місце, де якраз можна і треба говорити про політику, говорити до людей, ділитися своїми ідеями. І, звичайно, для нього це була сцена в різний спосіб – бути публічним і говорити про свої погляди не тільки серед друзів, а й на ширшу аудиторію. Думаю, що для Давида це було важливо: говорити з простими людьми, як ми їх називаємо, тобто з людьми поза оцим мистецьким колом, поза колом тусовки. Майдан – це була теж така можливість.

І так само він говорив про військо – що він пішов туди, тому що не вважає себе чимось кращим за інших простих людей. Тобто він вважає себе рівними до них. Війна – це теж своєрідне продовження, тому що тут знову у нас є ворог. І люди з різних політичних полів – вони зараз воюють разом, ми, так би мовити, об’єднані цією боротьбою. От на Майдані ми також були об’єднані, але все одно у нас ще був час і можливість між собою сперечатися.

Чи був, взагалі, такий період у його творчості, коли його виставки не зривалися, коли його творчість не «переслідували»? Це моє перше питання до тебе. А друге – чому так? Що в його ідеях чи в його мистецтві могло викликати і таку небезпеку, і, неприйняття з чийогось боку?

Щодо того, де Давид почувався безпечно – насправді, його роботи дуже багато де показувалися за кордоном. Його роботи є в колекціях музеїв. Його запрошували і цінували як митця. І це вже теж говорить про те, що це не боротьба маргінальних угрупувань. Це художник світового рівня, якого дійсно визнано. Його політичні висловлювання через мистецтво нам потрібно осмислювати, тому що ми настільки нерефлексивно часто все це сприймали, ставалися потім якісь інші події.. Тобто якась радикальна утопія і мрія, яку він малював, яку він нам показував, – вона дійсно належить до сфери візіонерства, мислительських візій майбутнього, кращого суспільства. Таким чином він, як на мене, був мислителем через малюнки. Він робив цікаву дослідницьку роботу. Він читав українських класиків, таких як Іван Франко, Леся Українка, з яких робили монументи й ікони в радянські часи, потім більше їхню національну сторону почали апропріювати – тобто з цих постатей кожна в кожні часи якась суспільна ідеологія брала те, що зручно. Вони мали погляди, насправді, про які ми зараз не говоримо, б вигідно щось одне брати, а щось інше витісняти. Те, що, наприклад, Леся Українка була феміністкою, чи те, що у них були ліві погляди, соціалістичні погляди, що вони теж мріяли про Україну, де робітничий клас, люди мають права. Давид читав і бачив це. Тобто, він знаходив близькі ідеї в українських класиків. А це, звичайно, дратувало людей, які мислили в такій ультраправій ідеології і хотіли бачити тільки національні ікони.

Оцей момент «лівизни», лівих поглядів – він дуже тригерний загалом для багатьох у суспільстві через радянську спадщину. Але у нас немає освітнього інструменту розрізняти також спектри цих лівих поглядів. Давид дуже чітко відмежувався від певних лівих груп тут, в Україні. Його анархістський ухил був специфічним, але дуже часто люди не хочуть в це вникати, чи розрізняти, чи взагалі розбиратися. У нас дуже поширене навішування ярликів: ага, оце ліве, значить, це «комуняки», а «комуняки» – це рука Москви.

І цю маніпуляцію ярликами було дуже чітко видно під час погрому виставки в Центрі візуальної культури. Ну, а потім не забуваймо, що люди, які нападали на виставки Давида, – це ті самі так звані «активісти», які нападали на «КиївПрайд», на феміністичні марші. Наша поліція не робила достатньо, щоб розслідувати ці випадки, щоб забезпечувати безпеку.

Україна завжди ніби її розриває в різні боки: з одного боку, ми хочемо в Євросоюз, хочемо поважати права меншин, права жінок, права ЛГБТ, а з іншого – б’ють людей, і ніхто нічого не робить. Чи нападають на виставку – і нічого з цього не послідувало. Так вийшло, що Давид якось був ніби в центрі цього протистояння, його роботи дуже провокували, викликали напругу, але й змушували задумуватися: чому це так? 

Перед тим, як піти на війну, він хотів показати, що в українському війську і в Україні, взагалі, є різноманіття, є люди дуже різних поглядів, які воюють і захищають Україну – це проєкт з портретами військових.  Оцей, що в Одеському музеї не хотіли показати через погрози ультраправих. Це був для Давида дуже сильний удар.

Як він це переживав? 

Я тоді була в США, але я все одно долучалася до переписок. Насправді, були ініціативи й публічних листів, громадського розголосу, але в той момент Давид зробив цей вибір – він прийняв рішення йти на фронт. Він вважав, що це знову буде роздмухування теми ультраправого насильства, і, знов-таки, це грає на руку російській пропаганді. Це не значить, що він хотів це приховувати – але він хотів дати якусь відповідь на цю ситуацію саме своєю особистою дією. Відповіддю його на це було рішення піти захищати Україну. Тобто це був спосіб показати свою громадянську позицію саме в цій ситуації.

Це був найбільш радикальний спосіб, дійсно дуже політичний, і він його зробив. Він хотів долучитися до тієї найважливішої боротьби, яка зараз триває, і, можливо, сказати нам: ну добре, якщо ви не бачите цього стейтменту в моєму мистецтві, то тоді побачте його в цьому моєму жесті – я тоді віддам своє життя.

Ти кажеш, складно осягнути втрату його, але складно ще й осягнути втрату настільки сміливої людини – політично і в мистецькому розумінні цього слова, для нас як суспільства. Як ти вважаєш, як вона нас може змінити?  

Почну відповідь з випадку, який я теж хотіла згадати. 2018 рік, я тоді брала участь у проєкті «Варшава в будові». Фестиваль, Музей сучасного мистецтва у Варшаві, запросили Центр візуальної культури до співкураторства. І я там робила вуличний проєкт на лайтбоксах «Я – Українка», де ми піднімали тему жінок-трудових мігранток з України. Це був феміністичний проєкт – плакати, на бекграунді за портретами різних типажів робітниць, які виконують різну роботу в Польщі. Це зазвичай низькооплачувані роботи: прибиральниця, збирачка ягід. На бекграунді була Леся Українка з українських грошей. Ми тоді були в Польщі, трошки досліджували цю тему і дізналися, що українок, які прибирають будинки в Польщі, називають «українка». Просто «Українка». І це якось мені так «клікнуло», що це ж наша, взагалі, ікона, наша Леся Українка. І я тоді запросила Давида взяти участь у цьому проєкті. Це був перший і єдиний раз, коли я запросила чоловіка-художника у феміністичний проєкт. Від Ані я потім дізналася – бо Давид був дуже скромним, сам не напрошувався, нікому не казав, що він би дуже хотів взяти участь у якомусь феміністичному проєкті. Давид долучився, він тоді намалював медсестру. Цей проєкт зазнав такої ненависті у Facebook якраз від української частини! Мене тоді теж запрошували на радіо, на телебачення. Я цього не очікувала. При тому, що в Польщі не було ніяких проблем ні в кого, багато людей підтримали проєкт, їм дуже сподобалося. А Давид взагалі навіть не здивувався. Він сказав: так, це звична річ, люди починають хейтити. Претензія до цього проєкту була в тому, що «чому ми показуємо Україну не з кращого боку, а представляємо її цими людьми, цими low-class жінками? Ми маємо показувати успішних українок»! Хтось у Польщі зробив навіть якийсь альтернативний проєкт, сфотографувавши «успішних» українок. Тобто, ми показали якихось бідних, які за копійки миють і прибирають, а вони показали «успішних». І тоді я багато що зрозуміла про наше суспільство. Це небажання нашого суспільства бачити цих людей, бачити ці проблеми. Наче ми виключаємо самі наших родичів. Присутність Давида була дуже важливою, тому що він завжди був на стороні оцих людей праці. І це також про наше суспільство, про нашу готовність бачити різні боки різних політик. Не просто сліпо ховати сміття в хаті. Ти кажеш: що буде? Але у нас є їхня спадщина, у нас роботи Давида, ми можемо розмовляти. Я читала зараз навіть у Facebook дописи якихось молодих мисткинь, які не були з ним знайомі особисто, які зараз тільки дізналися через його смерть взагалі про його творчість, тому що дуже змінилася мистецька сцена. І я думаю, що якщо ми будемо пам’ятати, показувати його роботи, писати, досліджувати, говорити, ці ідеї, чи, взагалі, саму історію цих конфліктних ситуацій, складнощів, людей, які не боялися про них говорити – це залежить від нас, ми маємо писати нашу історію. Найбільше, що я боюся, що це буде забуто, стерто, напишеться якась одна, одностороння історія.

Давид загинув за нас, ми повинні продовжувати його справу і нашу справу робити. Я ось хочу зупинитися на тому, що мені прийшло в голову: ми там кажемо, так, Давид був анархістських поглядів, не кожен розуміє, що це таке, але насправді Давид робив проєкти у ромській спільноті, брав участь у феміністичному проєкті, ми можемо означити його активізм у дуже різних сферах і говорити про це, зібрати цей пазл. Тому що він трошки розсипаний зараз: «Давид те, Давид се…» Не знаю, можливо, це буде майбутня виставка чи якась книга, де буде проаналізовано, який багатовимірний був цей активізм і як, насправді, пристрасно він завжди був на боці пригноблених, на боці маргіналізованих – це дуже потужно, мені здається. Але, знов-таки, нам потрібно ще про це говорити і ділитися цим із ширшим суспільством.

‍