Когнітивна війна за свідомість: як Росія намагається зламати Україну та впливати на світ

Наталіє, дякую, що знайшла час для розмови. Майже всі знають про Інститут вивчення війни, адже уже кілька років день у багатьох провідних українських медіа починається з його зведень — фактично новин про ситуацію на фронті. Але поясни, будь ласка, чим Інститут відрізняється від інших аналітичних центрів і дослідницьких установ? Як ви працюєте і над чим саме?

Інститут вивчення війни — це дослідницько-аналітична установа у Вашингтоні, яку двадцять років тому заснувала Кімберлі Каган. Наша місія — поглиблювати розуміння конфліктів у різних частинах світу та формувати обґрунтоване уявлення про військову справу через дослідження, освіту й інновації.

Багато років Інститут зосереджувався на Близькому Сході, особливо в період глобальної війни з тероризмом. Понад десять років тому ми з колегами також почали розвивати напрям, присвячений аналізу російської загрози у глобальному масштабі. Ми досліджували російські військові та інформаційні операції в різних частинах світу — в Україні, Африці та Сирії. А з 2022 року Інститут почав публікувати щоденні зведення про російські наступальні операції, добре знайомі українській аудиторії.

Водночас ми маємо й інші дослідницькі напрями — зокрема щодо Китаю, Ірану та інших регіонів світу, хоча основним, звісно, залишається російсько-українська війна.

Наша відмінність від інших аналітичних центрів полягає в тому, що ми застосовуємо методи розвідувального аналізу й працюємо з відкритими джерелами. Це дає змогу детально описувати ситуацію на полі бою та аналізувати війну на оперативному й стратегічному рівнях.

Ти очолюєш проєкт, присвячений когнітивній війні та дослідженню сучасної війни. Зараз я перебуваю в Європі, і європейські колеги постійно запитують: «Що відбувається?» У Києві, де я живу, ситуація дуже складна. Росія використовує вікно можливостей для ударів по цивільному населенню, поки Україні бракує певних військових спроможностей для ефективної відповіді та перехоплення повітряних цілей. Чимало наших слухачів — у Києві. Як ти оцінюєш нинішню ситуацію з військового погляду?

Цей момент можна описати з кількох боків. З військового погляду, зараз Україна має одні з найкращих за весь час повномасштабної війни шансів повернути собі стратегічну ініціативу в протистоянні з Росією. Водночас ризик втратити цю ініціативу зараз також дуже високий — передусім через російську кампанію ударів балістичними ракетами та реактивними безпілотниками. Мета цієї кампанії — нівелювати частину важливих досягнень та інновацій, яких Україна досягла за останній рік. Тож я поясню окремо і можливості, які має Україна, і ризики, що перед нею постають.

Від кінця 2025 року Україна успішно оспорює російську ініціативу на оперативному та стратегічному рівнях. Україні вдалося суттєво сповільнити темпи російського просування. В окремі місяці ми навіть фіксували чисту втрату територій Росією. Російські війська продовжують просуватися дуже повільно й дедалі вищою ціною. Літній наступ Росії провалився, а осінній також має високі шанси зазнати невдачі.

Завдяки успішним українським кампаніям обмежених ударів середньої дальності та ударів по глибокому тилу противника Росія змушена ухвалювати дедалі складніші рішення всередині країни. Зокрема, визначати, як розподіляти обмежені засоби протиповітряної оборони по своїй території. Путін досі не досяг жодної із заявлених цілей цієї війни.

Говорячи про можливості України, хочу особливо наголосити: на мою думку, успіхи українських військ на полі бою у 2026 році стали результатом нарощування військових спроможностей, здатності адаптуватися, успішних кампаній ударів середньої дальності та по глибокому тилу Росії, зростання внутрішнього виробництва зброї й військового обладнання, а також розвитку оперативного планування. Це один бік ситуації.

З іншого боку, російська стратегічна кампанія повітряних ударів, особливо цього року, має на меті змусити Україну капітулювати, а також звести нанівець і знецінити частину справді важливих здобутків, змін і прогресу, яких Україна досягла на полі бою. Росія проводить такі кампанії щороку від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Однак їй не вдалося зламати волю України до спротиву чи позбавити її здатності продовжувати боротьбу.

Але цього року реактивні безпілотники типу «Шахед» у поєднанні з балістичними ракетами мають виконувати одразу кілька завдань. Тобто цього року відрізняються і побудова російської кампанії, і її цілі.

По-перше, Кремль прагне зробити великі міста, зокрема, звісно, Київ — і ти це дуже добре знаєш, — непридатними для життя. Ще одна мета — порушити звичне повсякденне функціонування міст. Саме тому Росія перейшла до щоденних ударів, зокрема й у денний час.

По-друге, ці удари супроводжуються посиленням інформаційних операцій. Їхня мета — поглибити розкол між фронтом і тилом, де умови життя стають дедалі складнішими, а також чинити політичний тиск на українську владу й просувати певні наративи: про труднощі життя в містах, недостатню підготовку та інші проблеми. Тобто російські інформаційні операції доповнюють фізичні атаки.

По-третє, російська стратегічна кампанія повітряних ударів цього року має також поставити Україну перед складним вибором: як використовувати й розподіляти обмежені ресурси для завдання ударів середньої та великої дальності. Чи спрямовувати їх на ураження цілей, пов’язаних із запуском ракет і безпілотників типу «Шахед», чи використовувати на фронті?

Отже, зараз ситуація така: з одного боку, Збройні сили України успішно оспорюють російську ініціативу на оперативному та стратегічному рівнях і мають справді хороші шанси повністю перехопити її. З іншого — російська стратегічна кампанія повітряних ударів спрямована саме на те, щоб зірвати цей поступ.

Ти провела кілька досліджень і очолюєш програму та проєкт, присвячені когнітивній війні. Це дуже широке поняття, яке варто докладніше пояснити й розібрати. Щойно перед нашою розмовою я була на зустрічі з представниками оборонного відомства однієї країни — не називатиму якої, — до сфери відповідальності яких також належить питання когнітивної війни.

Я поставила їм таке запитання: я розумію, що таке когнітивна війна, але що таке когнітивна оборона? Як від неї захищатися? Чи взагалі коректно вживати цей термін? Особливо хочу поговорити про нинішню ситуацію з обстрілами Києва. Ми бачимо, що Росія прагне посіяти розкол в українському суспільстві, фактично ставлячи його перед складним вибором. Ти вже про це говорила. Якою в такій ситуації може бути когнітивна оборона України?

Наскільки я розумію, протидія когнітивній війні найефективніша, коли дієш на випередження. Адже коли кампанії вже розпочалися й сумнів посіяно, може бути запізно. Я говорю про це радше як представниця громадянського суспільства, яка працює в Києві й спостерігає, наскільки складними стали суспільні дискусії та настрої з цілої низки причин.

Спершу я хотіла б пояснити, що таке когнітивна війна. Це сукупність інформаційних і фізичних інструментів, спрямованих на те, щоб впливати на наше мислення, ухвалення рішень і поведінку. Тобто це значно ширше поняття, ніж просто хибна інформація чи дезінформація. Мішенню когнітивної війни є наше мислення, здатність ухвалювати рішення та наша воля. Вона аж ніяк не обмежується лише інформаційними засобами.

Саме тому російська стратегічна кампанія повітряних ударів цього року має на меті досягти певних інформаційних ефектів. Серед них, як ми вже говорили, — поглибити розкол між тилом і фронтом, послабити підтримку українського політичного керівництва та загострити внутрішні суперечності.

Щодо твого запитання про когнітивну оборону, то насамперед потрібно з’ясувати: від чого саме ми захищаємося? У когнітивній війні є і оборона, і наступ. Щоб зрозуміти, як ефективно захищатися, необхідно передусім розуміти, на що саме Росія намагається впливати в кожен конкретний момент.

Я б сказала, що протягом багатьох років Україна, США та НАТО значною мірою зосереджувалися на тактичних наративах. Однак Росія проводить інформаційні операції і на оперативному, і на стратегічному рівнях війни. Саме на цих рівнях і потрібно вибудовувати протидію.

Тому перше, що необхідно і тим, хто ухвалює рішення, і громадянському суспільству, — це спільне розуміння цілей російської когнітивної війни. Ми вже окреслили ці цілі.

Якщо ми розуміємо, на що спрямована ця кампанія, то можемо ефективно їй протидіяти. Поки Україна та її партнери розробляють засоби протидії реактивним безпілотникам типу «Шахед» і балістичним ракетам, надзвичайно важливо не втрачати з поля зору головну мету, не ставати жертвами когнітивної війни й продовжувати підтримувати темп, якого Україна досягла на полі бою. Це особливо важливо протягом цієї зими, якою б важкою вона не була, адже російська стратегічна кампанія повітряних ударів неминуче ставатиме жорстокішою.

Отже, когнітивна оборона починається з розуміння того, на що саме противник намагається вплинути, і побудови відповідної системи протидії.

Друга складова ефективної когнітивної оборони — усвідомлення того, що головна мета російської когнітивної війни полягає в тому, щоб утримувати Україну та її партнерів у цьому реактивному стані, не даючи їм мислити довгостроково, дивитися наперед і відстежувати нові джерела російської переваги. Йдеться, зокрема, про те, як надалі змінюватиметься російська тактика, як ухвалюватимуть рішення в Росії.

Тому частиною протидії когнітивній війні є наявність довгострокового плану в будь-який момент, незалежно від того, наскільки нагальними є поточні завдання. Адже Росія завжди використовуватиме когнітивну війну, щоб змусити Україну, Європу та інших партнерів діяти реактивно. Ми бачимо це також на прикладі атак — дедалі частіших атак на європейській території. 

Можливо, ти окреслиш кілька ключових моментів зі свого дослідження? Ми не плануємо в цій розмові переказати його вголос — я радше закликаю всіх прочитати його повністю, зокрема й розділи про те, як саме Росія веде когнітивну війну. Але що особисто тобі здалося новим або особливо цікавим за останній рік чи два? Що змінюється? Чи змінює Росія підходи до ведення когнітивної війни?

Передусім потрібно розуміти, що російська когнітивна війна підпорядкована кільком конкретним стратегічним цілям. Усе починається саме на цьому рівні.

Перша ціль — підпорядкувати собі Україну та Білорусь. Друга — зберегти режим Путіна. Я не називаю їх у якомусь певному порядку, але серед ключових цілей — збереження режиму, підпорядкування України, нейтралізація НАТО як ефективного союзу та відновлення контролю над низкою інших колишніх радянських держав.

Тож усе, що Росія робить в інформаційному просторі, так чи інакше працює на досягнення цих цілей. Вона періодично змінює наративи, тактику, методи й засоби їх поширення, змінює медіа, які використовує, людей, яких залучає, міжнародні платформи, через які діє. Але на фундаментальному рівні все це підпорядковано саме цим цілям. Це надзвичайно важливо усвідомлювати. 

На нинішньому етапі війни Росія проводить проти України низку потужних інформаційних операцій. Водночас вона намагається впливати на Україну й за її межами — зокрема, на ухвалення рішень на Заході. Але зараз Росія також зосереджена на тому, щоб утримувати Європу в постійно реактивному режимі.

Одна з найважливіших інформаційних операцій, яку Росія веде вже багато років і яку останнім часом особливо посилила, полягає в тому, щоб зображати Європу агресором щоразу, коли вона хоча б починає думати про власну оборону від Росії.

Тут є дуже важливий нюанс: за останні кілька десятиліть Росії в окремих випадках фактично вдалося прирівняти саме поняття оборони до ескалації. Тому значна частина європейської дискусії про підготовку до захисту від Росії досі залишається в межах нав’язаної нею когнітивної рамки, згідно з якою будь-яка протидія Росії нібито є ескалацією.

Звісно, це не так. На мою думку, це одна з ключових інформаційних операцій, яку необхідно проаналізувати й нейтралізувати, адже вона значною мірою визначає саму рамку дискусії. Саме вона заважає Європі швидше нарощувати оборонне виробництво, зміцнювати власну оборону з огляду на можливі сценарії ескалації, які ми зараз розглядаємо в Європі, і, звісно, збільшувати підтримку України.

Тож ця ключова рамка когнітивної війни — хороший приклад того, що ми спостерігаємо зараз: Росія посилила її й намагається поширити на глобальному рівні.

Ми вже згадували, що інструменти можуть бути різними. Які саме інструменти Росія використовує всередині України? 

Тут важливо розуміти, як побудована російська кампанія всередині України. Росія дедалі більше зосереджується на поєднанні фізичних та інформаційних інструментів. Особливо після 2022 року, а надто протягом останніх двох років, вона почала тісніше поєднувати фізичні дії — зокрема, повітряні удари й дії на фронті — з поширенням наративів, спрямованих на кілька цілей: підірвати довіру до влади, поглибити розрив між тими, хто воює, і тими, хто перебуває в тилу, а також суттєво підірвати довіру до мобілізації в Україні.

Ключовий момент полягає в тому, що Україна багато чого навчилася про російські інформаційні операції й фактично виробила стійкість до багатьох із них. Але нова модель кампанії, яку Росія застосовує протягом останніх кількох років, частково виявилася ефективною саме завдяки поєднанню фізичного насильства з використанням ботів, соціальних мереж та інших звичних інструментів масштабного поширення інформаційних повідомлень. Вони підсилюють ефект від фізичних дій.

Ще одна глобальна тенденція, яку ми спостерігаємо, — зростання кількості партнерств російських медіа з медіаорганізаціями по всьому світу, зокрема в Африці та Азії.

Це системна й скоординована кампанія, яка реалізується на найвищому рівні російської влади. Російські державні медіа намагаються укладати якомога більше партнерств у різних країнах світу. Паралельно Росія формує глобальну мережу журналістів, які пройшли підготовку за її програмами. Йдеться вже про тисячі людей. Для цього використовують такі програми, як Sputnik Pro, Russia Today Academy, Russia Today School та низку інших.

По суті, таким чином Росія вибудовує по всьому світу власну армію для когнітивної війни. Водночас вона намагається зробити цю мережу якомога менш залежною від прямого доступу до конкретних організацій чи платформ — особливо на випадок запровадження нових санкцій або обмежень проти російських медіа.

На мою думку, це справді дуже важлива тенденція, за якою мають уважно стежити Україна, США та західний світ загалом.

Росія також почала інтегрувати штучний інтелект у багато своїх програм підготовки журналістів у різних країнах світу. Це може дати журналістам та інфлюенсерам, які пройшли підготовку за російськими програмами, змогу поширювати потрібні Росії наративи в значно більших масштабах і набагато швидше.

У твоєму останньому дослідженні, написаному у співавторстві, йдеться про те, як Кремль розширює свій медійний конгломерат і водночас формує глобальну систему підготовки журналістів. Мене, зізнаюся, дещо пригнітив навіть сам перелік медіа, представники яких пройшли таку підготовку. Деякі з них я знала. І це далеко не лише ті країни, яких ми могли б очікувати.

Поясни, чому це важливо. Я спираюся і на власний досвід, адже брала участь у низці проєктів та ініціатив, спрямованих на роботу з оглядачами, редакторами, керівниками медіа й журналістами з різних країн світу. У 2023 році ми усвідомили, що у 2022-му просто не мали часу налагодити з ними системну комунікацію, і відчували, що щось упустили. Згодом Україна з цілком зрозумілих причин знову спрямувала майже всі ресурси на роботу зі Сполученими Штатами: потрібно було говорити з Трампом і республіканцями, активніше працювати з європейцями.

Тоді люди перестали звертати увагу на питання: а чому, власне, важливо, що Росія розбудовує стільки всього в Бангладеш, Колумбії, Єгипті чи, скажімо, країнах Сахелю? Чому вона організовує тренінги для журналістів і в Північній Кореї, і в Кенії? Деякі з цих країн перебувають під російським впливом або є союзниками Росії, як-от Іран. Інші орієнтуються на Захід, а частина не належить до жодного з цих таборів. Дуже важливо розуміти, про які саме країни йдеться. Це надзвичайно цінне дослідження. Як би ти пояснила значення всього цього? Чому це важливо для України — і, як я розумію, далеко не лише для неї?

Це важливо, тому що йдеться про довгу гру. Дуже легко опинитися всередині рамки російської когнітивної війни, навіть не усвідомлюючи, що Росія роками намагалася її сформувати.

Російські інформаційні операції розраховані на кілька поколінь. Візьмімо для прикладу Україну. Росія почала створювати інформаційні передумови для гібридної операції, яку провела у 2014 році, ще у 2005-му. Перші прототипи структур так званої «ДНР» почали формуватися вже тоді. Це дуже важливо. Росія створювала відповідні інформаційні умови на сході України за багато років до захоплення Криму та частин Луганської й Донецької областей.

Зараз Росія так само вибудовує свою присутність і забезпечує собі доступ до глобального інформаційного простору, розраховуючи на кілька поколінь. Саме тому за цим так важливо стежити.

Росія виграє, коли світ зосереджується на тактичних наративах і сприймає їх лише як окремі явища в конкретний момент і не бачить всієї картини інформаційної операції, яка, можливо, триває вже десять років. А потім сам потрапляє в цю інформаційну рамку й ухвалює рішення вже всередині неї.

У 2014 році чимало рішень у світі ухвалювали саме в межах російської інформаційної рамки, яка заважала називати війну війною. Це важливо розуміти: російські інформаційні операції розраховані на кілька поколінь, і Росія просувається до своїх цілей тоді, коли її опоненти не усвідомлюють, що ухвалюють рішення в межах нав’язаної нею рамки.

Тому надзвичайно важливо не лише стежити за цими процесами, а й максимально обмежувати здатність Росії вибудовувати довгострокову присутність і забезпечувати собі доступ до глобального інформаційного простору. Зрештою вона використовуватиме цю інфраструктуру для формування наративів і уявлень, а також для впливу на рішення щодо України та на відносини зі Сполученими Штатами й іншими партнерами.

Росія виграє, коли інші забувають. Вона просувається вперед, коли інші не розуміють, що ухвалюють рішення в межах чужої рамки.

Мені здається, що протягом тривалого часу в медіа по всьому світу, зокрема у США, домінував наратив про те, що Україна програє війну. І це навіть у ті періоди, коли на фронті зберігався умовний паритет, попри повільне просування російських військ.

Аж цієї весни, після успіхів України в застосуванні далекобійних дронів і безпілотників середньої дальності, з’явилася хвиля матеріалів про те, як Україна перемагає. Чесно кажучи, я поставилася до цього дуже обережно. Так само обережно до такого ажіотажу ставилися й деякі українські військові. Та й тривав він недовго — ймовірно, до нових атак реактивними безпілотниками. Тон заголовків швидко змінився.

Логіка, за якою хтось обов’язково має або вигравати, або програвати, дуже часто підхоплюється великими медіа. Як ти це оцінюєш? Чи зберігається ширший наратив про те, що Україна все одно програє війну? Наскільки він є частиною когнітивної війни?

Так, це свідома складова російської когнітивної війни. Один із її ключових наративів полягає в тому, що Україна нібито не може виграти цю війну. А отже, її не потрібно підтримувати, адже Росія все одно зрештою переможе. Це один із головних російських наративів, за допомогою якого Росія намагається впливати на ухвалення рішень на Заході й підштовхнути решту світу до припинення підтримки України. Її мета — залишити Україну сам на сам із Росією, а згодом перейти до наступних цілей і так само протистояти їм поодинці.

Тут знову важливо розуміти: йдеться не просто про дезінформацію чи неправдиву інформацію. Росія намагається впливати на сам процес мислення — зробити так, щоб інші країни виходили з початкових припущень, вигідних Росії, і самостійно доходили до рішень, які відповідають її інтересам.

Наратив про те, що Україна не може виграти цю війну, — саме приклад такого хибного вихідного припущення. Наприклад, протягом останнього року Росія використовувала своє повільне просування на сході України, щоб підсилювати цей наратив. Вона також просуває тезу: мовляв, Росія все одно захопить так званий «пояс міст-фортець» на Донеччині, то чому б Україні просто не віддати його? Нібито ця територія не має великого значення. Це ще один дуже шкідливий наратив, який Росія активно намагається нав’язати.

Думаю, зараз багато хто, зокрема й ми, уже розглянув цей наратив у контексті реальної військової ситуації та пояснив, чому захоплення решти так званого «поясу міст-фортець» було б для Росії надзвичайно складним завданням. Ми пояснили, яких ресурсів це потребувало б, чому це аж ніяк не проста операція і чому передача цих територій Росії створила б серйозну стратегічну проблему. Проте Росія продовжує послідовно просувати цей наратив.

Улітку успіхи України — знову ж таки, у кампаніях ударів на середню та велику дальність — частково допомогли сповільнити російське просування. Через це Росії ставало дедалі складніше зробити свій наратив правдоподібним або принаймні переконливим для певної частини аудиторії.

Зараз Росія, звісно, переключилася на стратегічну кампанію повітряних ударів. Вона використовуватиме реактивні безпілотники типу «Шахед», терор, який вони спричиняють, і картину, яку намагатиметься створити, завдаючи ударів по містах удень. Але все це знову спрямовано на підсилення того самого наративу: мовляв, цю війну неможливо виграти, хоча ситуація на полі бою свідчить про протилежне.

Саме тому так важливо пробиватися крізь туман війни й бачити, як Росія використовує тактичні воєнні дії — і я хочу це особливо підкреслити — для посилення когнітивної війни на стратегічному рівні.

Але, Наталіє, як українка ти добре розумієш внутрішню українську політику й те, як усередині країни працюють наративи про перемогу та поразку. Я досить добре розумію, як це відбувається за кордоном, адже час від часу сама пишу для американських медіа.

Але я також пам’ятаю, скільки критики всередині України лунало, наприклад, на адресу телемарафону. Люди, зокрема військові, говорили: вмикаєш українське телебачення — і бачиш картину, ніби Україна ось-ось переможе, хоча реальна ситуація на полі бою далеко не така оптимістична. Цей розрив між реальністю та її висвітленням сам став предметом суспільної дискусії.

Якщо замислитися над цим, стає зрозуміло, що не можна розглядати ці процеси ізольовано один від одного. Я не хочу виправдовувати переможний тон телемарафону чи стверджувати, що Україна мусить діяти саме так. Там справді є багато проблем. Але як, на твою думку, працювати з цими нюансами — у висвітленні подій, у тому, як ми про них говоримо й формуємо наративи? 

Потрібно розуміти реальну ситуацію на місцях. Це перша передумова для того, щоб узагалі мати шанс виграти війну. Україна, на відміну від Росії, є вільним суспільством. Прозорість і широке розуміння того, що відбувається насправді, завжди були складовими української стійкості. Тому найперше потрібно максимально триматися правди.

Водночас важливо розуміти, що війна розвивається нелінійно. У ній є підйоми й спади, тому неправильно описувати її крайнощами: сьогодні ми перемагаємо, а завтра програємо. Як ми бачили протягом останніх дванадцяти років, ця війна надзвичайно складна.

Саме тому нам потрібен ґрунтовний аналіз ситуації, а також розвиток аналітичних спроможностей журналістів і підвищення обізнаності цивільних у військових питаннях. Зокрема, в Інституті вивчення війни є освітні програми, покликані допомогти цивільним у США краще розуміти війну. Тож, на мою думку, це перша необхідна умова: без якісного й глибокого аналізу ситуації не обійтися.

Друге — потрібно розуміти, що саме Росія намагається приховати. Йдеться не про те, щоб штучно просувати власний наратив чи створювати альтернативну реальність. Завдання набагато базовіше — викривати те, що Росія намагається приховати. 

Росія прагне применшити або приховати частину українських успіхів і водночас замаскувати власні вразливості. Саме для цього вона, зокрема, використовує когнітивну війну — і досить ефективно приховує чимало своїх слабких місць.

Завдання України полягає не в тому, щоб щось вигадувати чи штучно формувати картину реальності. Навпаки, потрібно системно й ефективно викривати те, що Росія намагається приховати за допомогою когнітивної війни, і робити це на глобальному рівні.

Хто в Росії є фахівцями, які стоять за когнітивною війною? Чи знаємо ми цих людей? Іноді точиться дискусія про те, чи це війна Путіна, чи війна Росії. Я вважаю, що і те, і те: це і війна Путіна, і війна Росії. Але самого Путіна навряд чи сприймають як людину, яка особливо добре розуміється на нових технологіях. 

Звісно, ми знаємо публічних фігур і пропагандистів, як-от Симоньян та інші. Russia Today — величезна структура, у якій є чимало відомих імен. Але чи знаємо ми людей, які стоять за побудовою настільки продуманої системи? З того, що ти описуєш, і з того, як Росія діє, видно, що це складна й добре вибудувана кампанія. Це вже не просто «фабрика тролів Пригожина» під Санкт-Петербургом чи щось подібне. Складається враження, що операція набагато складніша. Отже, за нею мають стояти люди зовсім іншого рівня.

Я б виділила три речі. По-перше, після розпаду Радянського Союзу Росія втратила частину своїх військових спроможностей, але спроможності у сфері інформаційних операцій нікуди не зникли. Вони збереглися й продовжили розвиватися всередині російських спецслужб і силових структур навіть у 1990-х і 2000-х роках. Радянський Союз мав потужні спроможності у сфері інформаційних операцій, так званих активних заходів та інших подібних інструментів. Тобто не було періоду, коли ці спроможності просто зникли.

По-друге, протягом останніх двох десятиліть Путін цілеспрямовано інвестував у війну, силові інструменти та розвиток російських інформаційних спроможностей як усередині країни, так і на глобальному рівні. Це почалося не у 2022-му й не у 2014 році. На це спрямовували ресурси, розвивали російські медіа за кордоном, а російські доктрини й документи у сфері національної безпеки, особливо після 2014 року, дедалі чіткіше відображали значення інформаційного протиборства та досягнення потрібних інформаційних ефектів.

Тому, коли ти запитуєш, хто саме є тією «розумною людиною», яка все це придумує, відповідь полягає в тому, що переважна більшість ключових керівників Кремля самі беруть участь у когнітивній війні. Це Лавров, коли публічно просуває російські наративи; сам Путін, коли спілкується зі світовими лідерами; голова Служби зовнішньої розвідки Росії Наришкін, який також очолював Російське історичне товариство й використовує історію як інструмент російської когнітивної війни.

Тобто це працює на всьому стратегічному рівні. Є вже спеціалізована інфраструктура: медіа, пропагандисти, окремі підрозділи російських збройних сил і спецслужб, які безпосередньо проводять інформаційні операції — або те, що в Росії називають інформаційним протистоянням.

Методи й інструменти російської когнітивної війни складні та добре розвинені, і вони вже мають значний стратегічний ефект.

Вони допомагають Росії приховувати власні слабкості, досягати більшого, ніж дозволяли б самі її фізичні спроможності, та зберігати режим Путіна. Тому Україні абсолютно необхідно розуміти цю систему в усій її сукупності, щоб ефективно їй протидіяти, причому не лише на тактичному рівні.

З іншого боку, Росія далеко не завжди діє ефективно. Її інформаційні операції нерідко дають зворотний ефект, а іноді, навпаки, сприяють формуванню більшої стійкості до такого впливу. Тож ці операції не завжди успішні й не завжди настільки добре скоординовані, як може здаватися.

Крім того, Росія дуже часто надмірно покладається на інформаційні операції. Тому я не хочу стверджувати, що це якась нездоланна проблема. Ці спроможності також мають свої обмеження.

Тоді, думаю, саме час поговорити про вразливості Росії. Я також не хочу надмірно акцентувати на тому, наскільки ефективно вона веде цю боротьбу і в чому саме полягають її сильні сторони. Тож які її вразливості й слабкі місця — як у когнітивній сфері, так і безпосередньо у кінетичній війні? На що нам також варто звертати увагу?

Передусім за останні кілька років Путін суттєво підірвав багато основ, на яких тримаються російська економіка й суспільство. Ми вже бачимо макроекономічні проблеми, дефіцит робочої сили, а також ризики, які дедалі більше накопичуються всередині російської економіки.

Водночас триває чимало дискусій про те, чи розпадеться Росія. Для мене це ще один приклад мислення крайнощами, яке не надто допомагає з аналітичного погляду. Я б радше дивилася на це як на поступове накопичення ризиків і витрат всередині самої системи.

Економіка — лише один вимір. Інший — суспільний. Усередині Росії накопичилося чимало суспільних ризиків, спричинених війною. Серед них — проблеми, пов’язані з поверненням російських військових із фронту, а також зі зростанням націоналізму, який значно посилився за майже п’ять років війни.

Тут виникає суперечність із прагненням Путіна й надалі керувати Росією як імперією. Він продовжує стверджувати, що Росія — багатокультурна, багатомовна й багатонаціональна держава. Але це суперечить поглядам націоналістів, на яких він водночас спирається, щоб підтримувати війну й власний режим. Ці погляди часто мають відверто ксенофобний характер. Отже, всередині російського суспільства існує реальна напруга.

Якщо ж ширше поглянути на давню російську тезу про нібито право Росії на власну сферу впливу, то стане очевидно, що значна частина цієї концепції вже не працює так, як раніше. Ми бачимо, як дедалі більше країн, зокрема Вірменія й Казахстан, намагаються дистанціюватися від російського контролю. І я вже навіть не говорю про Україну чи Молдову.

Є й суто військові вразливості, хоча зараз ми не будемо докладно обговорювати ситуацію на полі бою. Погляньмо, наприклад, на українську кампанію ударів по глибокому тилу на території Росії. Вона докорінно змінила ситуацію для країни, яка раніше експортувала енергоресурси, а тепер сама стикається з дефіцитом пального. Це вже починає впливати й на інші сфери, пов’язані з енергетикою, зокрема на сільське господарство, фінансовий сектор та інші галузі. Тобто удар по одній системі починає позначатися на роботі інших.

Але тут важливо розуміти: щоб усі ці вразливості справді мали значення, їх потрібно системно використовувати й постійно чинити тиск на Росію. Саме тому у війні настільки важливо зберігати темп та ініціативу й не послаблювати тиску.

Усі ці вразливості є системними проблемами для Росії. Однак щойно тиск слабшає, Росія дуже добре адаптується. Зокрема, вона вміє пристосовуватися до нової, навіть гіршої для себе реальності. Натомість коли тиск на систему зберігається, усі накопичені витрати й ризики починають проявлятися набагато сильніше.

І ще кілька слів про вразливості саме у сфері когнітивної війни. Путін не має повного контролю над внутрішнім інформаційним простором Росії, хоча й намагається його контролювати. Крім того, Росія одночасно просуває чимало суперечливих повідомлень і наративів на підтримку своїх цілей. Ці суперечності також можна використовувати.

Когнітивна війна теж має свою ціну. Коли Україна та Захід починають думати про розвиток власних спроможностей у цій сфері, важливо пам’ятати, що російська когнітивна війна також має негативні наслідки для самої Росії. Один із них — нездатність адекватно оцінювати реальну ситуацію на полі бою. Росія значною мірою живе в альтернативній реальності, де факти мають лише обмежене значення.

Саме нерозуміння реальної ситуації на місцях частково створює можливості для деяких нещодавніх українських успіхів на полі бою. Ми бачили це під час окремих контратак. Україна вже успішно використовує цю російську вразливість і дедалі активніше вчиться це робити.

Тож вразливостей у Росії чимало. Але жодна з них сама по собі не стане вирішальною. Упродовж цієї війни було багато розмов у дусі: ось це стане переломним чинником, а ось це — тією самою точкою зламу. На мою думку, це хибний спосіб мислення. Росія як система надто велика й складна, щоб одна подія чи чинник стали для неї вирішальною точкою зламу або єдиною критичною вразливістю. Так само й сама війна надто масштабна, щоб якась одна спроможність могла повністю змінити її перебіг.

Мені здається, що багато людей в Україні — в українських медіа, політиці й армії — добре розуміють: тероризуючи цивільне населення, Росія намагається посіяти сумніви, підірвати довіру й викликати паніку. Водночас цілком зрозуміло, що ця кампанія стратегічних повітряних ударів має й політичну мету. Ми вже здатні це розпізнавати. Розуміємо, що Росія робить це не лише для того, щоб зламати моральний дух, а й для того, щоб відвернути увагу від успіхів України та тих переваг, яких ми досягли ціною величезних зусиль і життів українських військових. Але як би ти радила визначати, на що саме нам зараз варто звертати увагу? Де шукати те, що справді може мати значення?

Передусім ця кампанія повітряних ударів залишатиметься одним із головних пріоритетів Росії впродовж найближчих місяців. Росія намагатиметься максимально використати цей період, розуміючи, що Україна та її партнери вже працюють над засобами протидії.

Тому зараз ключове завдання — вистояти на цьому етапі, розробляти засоби протидії, але водночас не втрачати фокусу на полі бою, подальшому просуванні України та зусиллях, спрямованих на те, щоб звести російський наступ нанівець. Саме це зараз має бути пріоритетом.

Ми вже перебуваємо в іншій фазі війни. Якщо говорити про переваги України, то на першому етапі вони значною мірою ґрунтувалися на надзвичайній волі до боротьби та підтримці партнерів. На другому етапі ключовою перевагою України, я б сказала, стали швидкі інновації та здатність масово виробляти відносно недорогі безпілотні системи.

Я вважаю, що Україна вже починає вдосконалювати саму систему ведення війни, а її оперативне мистецтво поступово виходить на новий рівень. На мою думку, саме в цьому й полягає головний виклик нинішнього етапу. Якщо Україна першою зможе оптимізувати свої процеси, продовжити розвивати оперативне мистецтво та планування, а також організувати свої спроможності так, щоб завдавати противнику дедалі більшого ефекту, це й створюватиме дедалі відчутнішу перевагу.

Але повернімося до твого запитання. Тут ідеться не стільки про те, за чим саме стежити, скільки про те, на чому потрібно зосередитися на нинішньому етапі війни. Важливі вже не лише самі засоби ураження, а й те, як організувати їх застосування, щоб досягати дедалі більшого ефекту. Не менш важливі глибша інтеграція спроможностей і подальший розвиток стратегічної розвідки.

Що я маю на увазі: Росія розвинула низку спроможностей, які не стали для України цілковитою несподіванкою, але, безумовно, змусили її переважно діяти реактивно. Реактивні безпілотники типу «Шахед» — лише один із таких прикладів. Натомість дедалі важливішим стає довгострокове бачення: потрібно розуміти, що Росія розробляє зараз, що може з’явитися наступним і які загрози виникнуть після цього.

Ще один виклик, за яким уже стежать, — це боєприпаси типу «Бандероль» і «Дан-Ті», які Росія зараз дедалі активніше застосовує проти України. Очевидно, що вона інвестує в розвиток цих спроможностей. Але з’являтимуться й інші подібні системи, за якими також важливо стежити.

Тому потрібно вибудувати процес, який дозволить бачити ситуацію на два кроки вперед. Я б сказала, що це одна з ключових вимог і для України, і для її партнерів.

Звісно, ми всі є частиною аналітичної спільноти, яка намагається саме це робити. Але цю роботу потрібно масштабувати, щоб до наступного етапу розвитку реактивних безпілотників типу «Шахед» чи до появи будь-якої іншої нової спроможності Україна вже мала готові засоби протидії. І ці засоби мають з’являтися значно раніше, ще до того, як нова спроможність перетвориться на серйозну перевагу противника.